Не дожив до своєї «такої пізньої і такої теплої осені». Тоді лише 47-й розпочався рік його життя… Але він посеред нас. У кожного власна забарвленість світовідчуттів до цієї постаті-легенди. Кожен наділений суверенним правом сприймати, пізнавати, захоплюватися цим великим виразником народного духу. Проте є один спільний знаменник етичного виміру, що окреслює лінію, яку не переступають. Національна пам’ять.

Неможливо фізично, чуттєво, логічно зберегти всі скарби краси, сотворені людиною, твоїм народом, людством, однак є неперехідні цінності, які передаватимуться через покоління, оскільки вони з такою силою ввірвалися в душу Українця, що повік-віки заполонили Думку, Мрію, Ідею, Надію. Таке всезагальне сприйняття Івана Миколайчука.

«Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко». Так щиросердно й правдиво сказав про нього Сергій Параджанов. Адже в ті часи лише один кінофільм «Тіні забутих предків» здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів (24 – Гран-прі) у 21 країні.   

Народна артистка, солістка відомого тріо «Золоті ключі» Валентина Ковальська в «Пісенному древі Івана Миколайчука» згадує вислів відомого польського режисера Януша Несфетера: «Щоб виник такий фільм («Білий птах») потрібно добре знати свій народ, бути з цього народу. Таку картину ніхто б у світі не поставив, крім українського митця». Справді, він із серцевини того Народу, що творить красою Світ.

Але очевидним є і те, що причинність зрощення цього феномену криється в найголовнішому – «батьківській педагогіці», «материнській школі», у традиціях роду.

Напередодні повномасштабної війни мені вдалося прочитати конкурсний учнівський твір з Брусницької школи, в якій навчався свого часу Миколайчук, з промовистою назвою «Білий птах Буковини» (про родовід видатного Українця). Там засвідчено передусім шану Матері, яка ростила, годувала, колисала, вчила, лікувала, ткала й вишивала, молилася й співала, «витягувала зі скрині «Кобзаря» і читала дітям вголос». А їх було аж десятеро. Не дивно, що коли в голодний (1947) рік Фрозина (старша сестра) одружувалася, то найбільше запам’яталося з її весілля, як малий Іван заспівав гостям «Ще не вмерла Україна». Тоді батько, жартуючи, сказав – «сина більше обдарували, ніж молодих в голодний рік».

Напевно, саме з таких дійств, із тих заборонених Книг «з мурашками по спині», з невмирущих пісень і творилася нестримна сила та духовна невигасність Іванового роду. Бо кажуть старі мудрі люди, що коли родина до родини, то твориться Народ.

Юнак з багатодітної родини, пройшовши через звичайні сільські школи, місцевий драматичний колектив, театральну студію Драмтеатру Кобилянської у Чернівцях, зійшов на верховини муз, завоювавши світове визнання. Люди закохувалися в горду Іванову поставу. Недарма в ті роки американський астронавтНіл Армстронґ на зустрічі з Актором сказав про готовність знову летіти з ним на Місяць.

Певен, світову шану принесла йому неймовірна сила спалаху українськості, народності, сконцентрована в його талановитості «збагнути свого народу велич і красу».

Іван – це не просто унікально незбагненне Красою поетичне кіно. Він – Будитель українського національного духу, бо Кіно Миколайчука, дароване Богом, стало невгасимим вогнем для українського серця і волі.

А ще його побратими могли б ствердити, що Миколайчук – це Людяність... Колись знудьгований за рідним краєм Іван, ніби повернувшись знову на Буковину, скупо мовить: «Що прекрасне – то є прекрасне… Людино, заплач, коли тобі дуже важко, сльоза – це твоя замаскована людяність! А людяність – це Всесвітній бог. І я не стидаюсь людяності».

Очевидно, саме завдяки цій душевній чистоті Він зумів сотворити в ті нелегкі часи знекорінення української долі таку ціннісну етично-естетичну парадигму сприйняття світу, що перетворювала людське горе в надію, а буденні ідеї у високі почуття, облагороджуючи людей, в яких пробуджувалися Гідність, Честь, спраглість Волі.

Пригадуються далекі роки, коли незвідане й утаємничене почуття, замуроване війнами, голодоморами, страхами і зневірою, зненацька захоплювало всіх – від великого до малого, змусивши людські душі спалахувати, відчувши силу краси своєї неповторності у цьому світі, вперше побачивши «Сон», «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Така пізня, така тепла осінь», «Вавилон XX», «Захар Беркут»… Тоді Миколайчук постав знаковим символом української культури, високої народної культури, оскільки зумів відчути глибинні витоки і прагнення Народу до са́мості, свободи, самостійності, об′єднуючи кращі вияви національного Злету.

Творець дарував Івану  бачити  заобрій з  Його  тонким і ранимим розумінням ментальности власного народу, наставляючи й надихаючи Митця власною «культурою» оберігати і зрощувати Людину, Українця.

Гортаючи сторінки життя Миколайчука сповнені як творчою енергією, так і відчуттями внутрішнього болю, але завжди непогамованою вірою в Людину, згадується ним сказане: «Найбільше потрясіння, коли бачиш очі людини і в них читаєш усе». Буває досить складно творити публічний образ Миколайчука після думок, висловлених його дружиною Марічкою чи вірними побратимами й однодумцями (І. Драч, Ю. Ільєнко, С. Параджанов…). Вони були найближчими. Тепер їх слова і душевна суголосність – найбільш вагомі, правдиві й справедливі, адже вони знали Івана, спільно творили і дружили, впливали на його сутність, доповнювали собою цей незбагненний романтизм, професійний лет, ніби «дошліфовуючи» унікальний і самобутній дарунок природи.

Як тільки йшлося про Миколайчука, Іван Драч завжди загорявся споминами. Цю близькість взаємин і високої дружби він проніс усе життя. Дуже жалкував, що не вдалося побувати на 75-річному ювілеї: коли з Павлом Мовчаном ми повернулися з Чорториї до Києва, Іван Федорович якось дуже щемно сказав: «Чому я не на «гостинах у Івана». Згадуючи цей епізод, відчуваю, що, мабуть, там на тих «гостинах» синергія душ цих двох великих Українців була б найбільш природною, відображуючи правдивість лету тієї епохи національного відродження, тих ренесансних протуберанців національної культури, творених ними. Як ніхто інший, Миколайчук відчував усім серцем, що висока Культура народжується Народом. Тому так непогамовно завжди старався зрощувати й оберігати його душу, дух, духовність.

«Чи потрібно якось спеціально турбуватися про те, щоб рятувати традиційну культуру? Мені здається, – стверджував Миколайчук, – що ні. Рятувати треба душу народу, душу своєї нації. Бо всі найбільші цінності –у серці народному. Якщо збережемо духовне здоров′я, то не загубиться і його традиційна культура».

Його світлою метою було виховати народ, що прагне Свободи, духовної і державної Суверенності.Він володів хистом пророчого погляду в майбутнє, а тому надзвичайно чутливо ставився до сакральних міт української культури, усвідомивши, що поза нею живий народ ставатиме мертвим, відбуватиметься процес його розкладу. Через те наголошував, що «Європа вже тепер наряджається в національний одяг. І це не тільки інтерес до етнографії, гри в минуле. За цим – серйозний потяг до справжніх і глибоких цінностей».

Своїми творчими задумами, природним світовідчуванням українського Роду він навертав до сторінок історії європейських народів, що боролися за своє визволення і побудову національних держав. Його тонке розуміння психології власного народу уможливлювало пошук виходів з приневолення. Згадаймо, коли бездержавна Польща в інтервалі 30-річчя повставала і знову потопала в крові та репресіях. Але прийшло усвідомлення – для здобуття волі варто готувати народ через школу, церкву, національну культуру, свідомість мас. Тоді поводирями необ’єднаної нації ставали духовні просвітники: Міцкевич, Шопен, Словацький, Лелевель, Дембовський, Іван Павло ІІ…

Логічно, що за часів режиму сатрапії він не міг не потрапити в піняву коловороту гонінь, репресій, арештів, звинувачень у націоналізмі, як «людина ворожої ідеології». Проте чим більшої екзекуції зазнавав Іван разом зі своїми побратимами, тим сильнішим був людський пошанівок. Бо такі національні велети, одухотворені Україною, «ставлячи хрести на темне і старе», прагнучи совісного, вибудовували найвеличніший Пантеон Українців – Свободу.

Мені щастило бувати в різні часи на Івановому обійсті в Чорториї, яку називають ще «брамою Карпат». Ось уже три десятиліття (з 90-х) бережу в своїй домашній «скрині» дарунок «навзаєм» від Іванової Матері – вишитий рушник і світлину про цю щемну мить…

Саме там найбільш почуттєво вникаєш у незбагненний світ краси Іванової життєтворчості, якось інакше й доступніше сприймаєш філософію народу, спасенність якого залежить (за С. Якутовичем) від «відсотка культури на душу населення»

Тоді зрозумілішими стають умовиводи знаного філософа культури Ґ. Гердера, який в «Ідеях до філософії історії людства» стверджував, що справжня культура, високий естетичний смак формуються не при дворі меценатів, «високих» товариствах, а лише в народі, і що в «кожного народу є свої поети, рівні Гомеру». Саме вони здатні виховувати Думку, Серце і Душу. Однак для Миколайчука творення Краси, Розуму й Любові могло вершитися лише у стані Волі, а не в неволі-ярмі, оскільки пам’ятав пророче Слово Тараса, що «На чужому полі / Не співають веселої» («Давидові псалми»).

Свободолюбивість – найбільш притаманна риса Івана Миколайчука, який по праву знаходиться серед найдостойніших духовних просвітителів в українському націєтворчому космосі. І хоча вистачає й донині тих, яким хотілося б вкласти його ім’я в нішу містечковості, регіональності. Алене вийде. Для нас Він залишається оберегом неповторного духовного, волелюбного світу Нації, традиції буття народу, символом високості злету національної культури, вплетених у вінок загальнолюдських надбань. Цей духовий реперний знак не дає опустити рівень світовідчуття й культурних злетів української нації від досягнутого.

В архівах «Української кінохроніки» зберігається безцінна річ – записи «читання Сковороди» Івана Миколайчука (1972 рік). Верховинна Емоція Правди, яку не можна ні забути, ні передати словом. Величним дзвоном лунає через роки святозаповітна Заповідь Сковороди, відтворена пристрасним голосом Івана: «Кожен мусить пізнати свій Народ…» 

Великий Митець, пізнаючи свій народ у розмаїтті культурно-історичного буття, нестримно розпізнавав себе – у родинному колі, народній традиції, вірі, пісні, рідній мові, вишиванці й хатніх узорах, у пробудному Слові національного славня «Ще не вмерла…», у любові до Рідної землі.

У ті непрості й немилосердні до нього часи він чесно сповідував природний закон родового буття – якщо ти Українець, то будь Ним.  

Наші серця, думки і добрі помисли в його День – з ним, бо він – серед нас, для нас, для України! Глибока шана Івану Миколайчуку – будителю краси і сили духу Українського Народу!

Георгій ФІЛІПЧУК,

доктор педагогічних наук, професор,

 академік НАПН України