Василь ТКАЧЕНКО,

головний науковий співробітник

Інституту всесвітньої історії НАН України

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАПН України

 

Наприкінці травня 2025 року 47-й президент США Дональд Трамп написав у TruthSocial, що Путін достеменно з’їхав з глузду: «З ним [Путіним] щось сталося. Він геть збожеволів». Наразі прояснилася що ж сталося: масовані атаки Москви проти України господар Білого дому пояснив тяжким діагнозом патологічного стану здоров’я Путіна. Лікувати цю недугу Трамп пообіцяв введенням проти агресора ще суворіших санкцій.

Рішення було ухвалене ніби й не з кондачка: питання про ужорсточення санкцій щодо РФ уже розглядали і в лютому, і в березні, і в квітні 2025 року. А щоб осягнути витоки й вектор цієї тяганини навколо чи то карального, чи то виправного заходу, досить було звернути увагу на пост Трампа від 27 травня у тій же мережі: «Володимир Путін не розуміє, що якби не я, з Росією вже сталося б багато дуже поганих речей. І я маю на увазі ДУЖЕ ПОГАНИХ. Він грає з вогнем».

Наведене визнання Трампа претендує на статус одкровення: виявляється, що коли на глобальному рівні з боку імперського Кремля відбувається «гра з вогнем», то Дональд Трамп бере на себе роль гаранта безпеки Росії. Адже він запевняє, що без його участі «з Росією вже сталося б багато дуже поганих речей». І це в той час, коли з діагнозом «божевілля» кремлівського верховоди Росія насправді стала реальною загрозою для справи миру і безпеки у всьому світі.

І яке ж ставлення Кремля до виставленого Білим домом діагнозу? Не від самого Путіна – мовляв, не царське це діло. У бій було кинуто перевіреного поплічника – заступника голови Ради безпеки РФ Дмитра Медведєва. Той вдався до старого методу «ядерного шантажу» і прозоро натякнув, що, мовляв, американцям не годилося б забувати про «одну справді погану річ – Третю світову війну».

Американська сторона теж не забарилися з відповіддю. Щоб укоротити російського чиновника, спецпосланець президента США Кіт Келлог заявив: «Розпалювання страху перед Третьою світовою війною – це прикрий, безрозсудний коментар Медведєва, який не відповідає вимогам світової держави». Келлог додав, що президент США Дональд Трамп працює над тим, аби «зупинити війну та припинити вбивства». Тож закликав Росію «припинити вогонь зараз», а також нагадав, що США все ще очікують отримати від Росії обіцяного нею «меморандуму» про перемир’я.

Заглянути в очі

На що покладався президент США Дональд Трамп, сподіваючись на позитивну відповідь від кремлівського бонзи Путіна? Уже ж не раз західні політики намагалися заглянути Путіну в очі й побачити там гідного довіри співбесідника. Й неминуче помилялися. Хіба що за виключенням далекоглядного сенатора Джона Маккейна, який ще у 2016 році застерігав 45-го президента Дональда Трампа від його занадто м’якої позиції  щодо російського президента, оскільки «Володимир Путін – головоріз і вбивця, кілер та агент КДБ». Тож на що ж могла розраховувати Америка, вибудовуючи стосунки із цим виплодом радянських спецслужб? Апелюючи до Трампа в ефірі телеканалу CBS, Маккейн застерігав, що Путіна не можна недооцінювати: «Давайте називати Путіна тим, чим він є. Чи означає це, що ви не повинні мати з ним справу, чи не вести переговори? Звичайно, з ним доведеться розмовляти. Але робити це [треба] так само, як Рональд Рейган [щодо СРСР] – тобто з позиції сили».

Два роки по тому, у 2018 році, Маккейн повторив свої слова про те, що Путін – «головоріз вбивця, кілер і агент КДБ» в ефірі CNN: «За його наказом під покровом Кремля був убитий Борис Нємцов». А ще тут доречно було б згадати, як під час своєї президентської кампанії у 2008 році Маккейн іронічно перефразував Буша-молодшого, заявивши: «Я подивився в очі Путіна і побачив три речі: К. Д. Б».

Чи можна було після цих нищівних характеристик члена Республіканської партії США Джона Маккейна робити вигляд, що у однопартійців Дональда Трампа не було опрацьовано належного ставлення до кремлівського зверхника? Адже іншому члену Республіканської партії США Джорджу Бушу-молодшому уже довелося спіткнутися в оцінці досвідченого функціонера КДБ Володимира Путіна. Щоправда, перший коментар Буша-молодшого був озвучений ще в далекому 2001 році на їхній спільній конференції у Словенії: «Я подивився цій людині в очі. На мій погляд, він прямолінійний і заслуговує довіри. У нас був прекрасний діалог. Я зміг відчути його душу, це людина глибоко віддана своїй країні та її найвищим інтересам. <…>   Я не запросив би його до себе на ранчо, якби я не довіряв йому».

Однак, як детально описувала у 2014 році NewYorkTimes, погляди 43-го президента США Джорджа Буша щодо Путіна з часом змінилися кардинально. Тут зіграла свою роль і американська військова кампанія в Іраку, і брутальний тиск з боку Путіна на внутрішню опозицію в Росії. Уже в 2006 році Буш-молодший так описував свої дискусії з Путіним прем’єр-міністру Данії, який приїхав до США з візитом: «Він [Путін] не надто добре поінформований. Це все одно, що сперечатися з восьмикласником, який плутає факти. Через кілька тижнів після цього Буш сказав іншому іноземному лідерові, що втратив надію знайти спільну мову з Путіним: «Я думаю, що Путін більше не демократ. Він цар. Думаю, ми його втратили».

Масове прозріння?

Подальша еволюція у сприйнятті Путіна провідними політиками Сполучених Штатів тривала у тому ж напрямі – серед світових лідерів він зажив чи не найгірших характеристик. Ніскільки не удостоюючи президента США Барака Обами якимись видатними чеснотами у його ставленні до України, маємо, однак, віддати належне його високому освітньому рівню й прозорливості у ставленні до тих чи інших осіб світового політикуму. Про це зокрема писав у 2016 році головний редактор журналу TheAtlanticДжеффрі Голдберг у великому матеріалі «Доктрина Обами». Описуючи ставлення Обами до світових лідерів, Голдберг зазначав, що у роки свого президентства Обама вважав Путіна «недурною» людиною, але при цьому «головорізом, який не розуміє, що відповідає його власним найвищим інтересам». Подібні оцінки читаються і в словах самого Барака Обами. Так, у 2015 році після саміту Великої сімки в Німеччині Обама заявив про Путіна в контексті анексії Криму: «Йому слід прийняти рішення. Чи продовжує він руйнувати економіку своєї країни та розтягувати ізоляцію Росії в гонитві за хибним бажанням відновити «славу» радянської імперії – чи ж він визнає, що для величі Росії немає потреби порушувати територіальну цілісність та суверенітет інших країн».

Показово, що Обама пов’язував хибні уявлення Путіна щодо глобальних проблем із тим, що його світогляд був «дуже сильно пов’язаним із радянським минулим». Цікаво й те, що уже полишивши свою посаду президента, Обама дозволив собі у своїй книзі мемуарів «Земля обітована» ще відвертіше охарактеризувати президента РФ. На переконання Обами, Путін був «до болю знайомим» типажем, якого можна було порівняти з «районним ділком [wardboss], який при цьому має ядерну зброю та право вето в Радбезі ООН». Обама пояснював свої ремінісценції аналогіями із американського життя: «Путін дійсно нагадав мені людей, які колись керували чиказькою мафією або Таммані-холом [корумпована спільнота політиків у Нью-Йорку на рубежі ХІХ–ХХ ст.] – жорстоких, кмітливих, позбавлених сентиментів персонажів. Вони знали те, що знали, ніколи не виходили за рамки свого вузького досвіду і вважали заступництво, хабарництво, здирництво, шахрайство, а часом і насильство правомірними способами вести справи». А головне, як на тому наполягав Обама, таким людям «не можна було довіряти».

Така непересічна особистість як Роберт Гейтс, що очолював ЦРУ (1991-1993) та Пентагон (2006-2011) під час своєї першої зустрічі з Путіним теж розповідав своїм колегам, що, на відміну від Буша, «подивився Путіну в очі, та, як і очікував, побачив холоднокровного вбивцю». Гілларі Клінтон, колишня Держсекретар США і екскандидат в президенти США рішуче відмежувалася від спроб деяких колег «відкрити душу російського президента»: «Він [Путін] був агентом КДБ. У нього немає душі за визначенням». Більше того, коментуючи видачу російських паспортів громадянам інших країн, як це робив Кремль у Криму і на Донбасі, Гілларі Клінтон заявила, що ці кроки Путіна нагадують їй дії нацистського лідера задля «захисту» етнічних німців: «Якщо пам’ятаєте, це те, що робив Гітлер у 30-х». Так само Мітт Ромні, сенатор і екскандидат в президенти США від Республіканської партії неодноразово прямо критикував президента РФ: «Він справжня загроза стабільності і миру на планеті».

Застереження Дональду Трампу

Дехто може допустити, що Дональду Трампу бракувало часу й натхнення дослухатись до тверезих думок американських зверхників. Тоді варто згадати, як у 2018 році, на тлі улесливих заяв Дональда Трампа на адресу Володимира Путіна та його ідеї запросити російського лідера  до Вашингтона, Ненсі Пелосі піддала різкій критиці таку можливість. На той час вона очолювала демократичну меншість у Палаті представників: «Лякливе загравання президента Трампа перед Путіним – це ганьба і серйозна загроза нашій демократії. Запрошення виступити на спільному засіданні Конгресу США має бути двопартійним, і спікер [Палати представників, республіканець Пол] Райан має негайно дати зрозуміти, що такого бандита, як Путін, ніхто не запрошував – і ніколи не запросить – виступати в Конгресі США».

І от нарешті в травні 2025 року Дональд Трамп вирішив додати і своє вагоме слово до характеристики, назвавши Володимира Путіна божевільним. Такий діагноз, далекий від дипломатичного протоколу, вимагав належного умотивування, принаймні якогось пояснення. За діло взявся оглядач лондонської TheTimes Марк Беннетс. Аналітик зауважив, що низка критиків уже тривалий час звинувачували Трампа у нерозумінні сутнісних рис особистості Путіна. Тож характеристика російського диктатора як «абсолютно божевільного», до якої вдався Трамп 25 травня 2025 року, була сприйнята опонентами Кремля з належним позитивом. Тобто, зарубіжна аудиторія уже очікувала подібного діагнозу. І це стало свідченням можливого прозріння Трампа.

А що ж стосовно російських аналітиків? Тут теж відбулися певні зрушення. Зокрема поштовхом стало повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Думки про психічний стан Путіна, його одержимість Україною стали висловлювати люди навіть з близького оточення Путіна. Віддамо належне Глібу Павловському, який у свій час працював радником Кремля з 1996-го до 2011 року, після чого став критиком  президентства Путіна. Зокрема у квітні 2022 року він розкаювався, що працюючи на Путіна «я вимкнув свій мозок як аналітик і певним чином пожертвував його «франшизі Кремля і Путіна». Лише згодом, згадував Павловський, прийшло розуміння, що «я повинен був мати ширший погляд на речі, що я повинен був визнати особливості системи, яку ми будували». А тим часом «ніхто, зокрема і я сам, не усвідомлював, наскільки маніакальною є одержимість Путіна Україною. Ми недооцінювали масштаби ницості російської влади».

Отже, йдеться не просто про індивідуальні особливості кремлівського правителя. На час приходу Дональда Трампа до влади Путін уже став уособленням ницості й підступності цієї кадебістської влади. І це головне. А вже далі може йтися про якісь психологічні збочення Путіна як персоналії. Наразі маємо таку форму діагнозу: «маніакальна одержимість Україною». І це не сьогоденне прозріння. Як нагадує нам Марк Беннетс, нинішній державний секретар США Марк Рубіо поставив під сумнів психічний стан Путіна ще в лютому 2022 року – за кілька днів від початку повномасштабного вторгнення. На той час Рубіо був уже заступником голови спеціального комітету Сенату США з питань розвідки. Тож зрозуміло, що у своїх судженнях він був дещо стриманим: «Хотів би я поділитися більшою кількістю інформації, але наразі можу сказати, що для багатьох цілком очевидно, що з Путіним щось не так». Однак в інтерв’ю CNN він все ж уточнив оце «щось не так» в такий спосіб: російський президент «здається має деякі нейро/фізіологічні проблеми зі здоров’ям».

І ось тут у трактуванні образу Путіна з’являється ще одна заковика: Марк Беннетс не виключає, що Путін і сам міг долучитися до того, щоб створити власний образ «божевільного, нестабільного диктатора, щоб залякати Україну та її західних союзників». А отже, допускаємо ми, чи не тому з боку РФ офіційно не поступило жодної тобі ноти протесту проти факту образи главою іншої держави свого візаві – кремлівського зверхника – «божевільним». Адже Путін стоїчно стерпів поставлений діагноз і вперто дотримується курсу на зміцнення геополітичного впливу Росії серед адміністрації Трампа. За цих умов конфліктувати із США йому не з руки, але й іти назустріч побажанням Трампа та утриматись від авіаударів по Україні він теж не бажає.

Тобто, кремлівський бункерний тримає марку з претензією на належність своєї персони до «великої трійки»: Сі, Трамп, Путін.

Про «козирі на руках»

Як довго може тривати подібне лицедійство за участю цих двох персоналій – Путіна і Трампа? Щодо Путіна якогось притомного прогнозу взагалі бути не може, адже він тупо зводить усі кроки дипломатичного врегулювання війни до спроб нав’язати Україні ультиматуми. Однак цього не скажеш про Трампа: як відомо, він може дуже швидко змінювати свою думку. А те, що риторика Трампа щодо Путіна є часто непередбачуваною, то це дозволяє Білому дому змінювати свою позицію, посилаючись на те, що «Путін божеволіє». Уже 27 травня Трамп неочікувано накинувся з критикою на російського диктатора Путіна і заявив, що той «грається з вогнем». І як у воду дивився: у неділю 1 червня Служба безпеки України за допомогою дронів вдарила по російських аеродромах.

З боку ж Дональда Трампа реакція на удари СБУ по російських літаках виявилася досить обережною. Спершу Трамп взяв паузу, а позицію Вашингтону озвучила прес-секретар Білого дому Керолайн Левіт. Її аргументація виявилася напрочуд лаконічною й стриманою: «Президент [Трамп] хоче, щоб ця війна закінчилася за столом переговорів, і він дав це зрозуміти обом лідерам як публічно, так і приватно». Мовляв, ця війна є жорстокою з обох сторін, і в ній загинуло занадто багато людей.

Згодом із американських ЗМІ стало відомо, що Трамп був надзвичайно стриманим на публіці, коли йшлося про його особисті почуття щодо атаки України. Однак непублічно він нібито був у захваті від операції, хоча й висловлював занепокоєння тим, що це ще більше ускладнить його місію щодо припинення вогню. Один із співбесідників Трампа довірливо сказав: «Ми хочемо, щоб ця війна закінчилася. Ми хочемо, щоб вона деескалювалася. Тож якщо Путін у відповідь на це сказиться, то так, у президента є побоювання». Найбільш Білий дім непокоїло те, що атака була спрямована проти стратегічних бомбардувальників, які можуть нести ядерну зброю і є ключовим елементом російської «ядерної тріади»: авіація, ракетні шахти, підводні човни. Отже, Трамп був вражений тим, що зробили українці. Хай навіть Україна своїми діями й «підвищила рівень ризику». Однак, висловлюючись фігурально, Трамп мав змогу переконатися, що на руках в Зеленського є «козирні карти». І до цієї нової ситуації ще треба пристосуватися. Як складеться зовнішньополітична гра – покажуть подальші події.

Поки що, ігноруючи інтенсивні обстріли України, Трамп відкладає запровадження санкцій проти Росії, пояснюючи це шансом на мир. Опоненти зауважують, що Трамп просто ніяк не зрозуміє того очевидного факту, що диктатор не збирається закінчувати війну. Інші аналітики вважають, що в цьому топтанні на місці маємо приклад, коли висока дипломатія відверто намішана з цинічним торгом.

Гра на «дві лузи»

А поки що Трамп «грає на дві лузи». Зокрема він підтвердив свою готовність як до зустрічі з президентом України Володимиром Зеленським, так і з очільником Кремля Володимиром Путіним. Йдеться про можливі переговори у межах припинення бойових дій. Щоправда, Трамп висловив підозріння, що Путін його цинічно «водить за ніс». Все частіше господар Білого дому дистанціюється від Кремля, заперечуючи свою близьку дружбу з бункерним. Так, під час спільної прес-конференції з канцлером Німеччини Фрідріхом Мерцом у Білому домі в четвер 5 червня він заявив: «Якщо Росія перетне межі, ви будете вражені, наскільки ми жорсткі». Однак, і це показово, Трамп не уточнив, про які саме межі йдеться. Попри варварські обстріли України Трамп відкладає запровадження санкцій проти Росії. І при цьому Трамп продовжує ставити на одну дошку агресора й жертву агресії: «Ми будемо дуже жорсткими. Це може стосуватися обох країн».

Путін користується цією двозначністю і відверто ігнорує ініціативи президента США. Так, попри обіцянки, Путін всіляко затримував подання меморандуму про мирну угоду. Доки Трамп чекав на відповідь Путіна, ініціативу взяли на себе країни ЄС, запропонувавши запровадити жорсткі санкції проти Росії. Очільники ЄС наголошують, що США та їхні союзники мали б націлитися на «тіньовий флот» Росії з приблизно 500 суден, що використовуються для експорту російської нафти по всьому світу, уникаючи санкцій щодо обмеження цін на нафту, що у свій час були запроваджені США та Європейським Союзом. Мета нових санкцій – змусити Путіна піти на поступки, зокрема погодитися на 30-денне припинення вогню, на якому наполягає президент США.

Наскільки ж відповідає дійсності проголошувана Трампом політика рівного віддалення США від інтересів Росії й України? Взяти хоча б для прикладу проведену Трампом і Путіним телефонну розмову від 4 червня. Коментар Трампа щодо результатів переговорів засвідчує різне ставлення до України і Росії: «Це була гарна розмова, але не та розмова, яка приведе до негайного миру». Виявляється, що після розмови з Путіним душу Трампа бентежила нещодавно проведена Україною операція «Павутина»: «Ми обговорили атаку на російські літаки з боку України, а також різні інші атаки, які відбуваються між обома сторонами». От під час цих розмов, як стверджує Трамп, Путін сказав, що йому «доведеться дуже рішуче відповісти на нещодавню атаку на аеродроми». Після цього американський лідер написав у своїй соцмережі TruthSocial, що Путін нібито рішуче налаштований відповісти на «напад України на російські літаки, котрі перебували на стоянці». При такій інтерпретації подій Україна розглядається вже як нібито агресор, якому Росія зобов’язана «відплатити» за напад «на стоянку».

І в цьому весь Дональд Трамп. А відтак не всі його словесні й несловесні інтервенції доводиться приймати за чисту монету. В його розумінні, «йде велика гра», а в ній найбільше важить те, в кого на руках (чи в рукаві?) старші козирі.

Цей божевільний світ імперської політики знову засвідчує, що загроза фашизації, що охопила путінську Росію, загрожує справі миру й демократії у планетарному вимірі. І в цьому протистоянні кожен має зайняти свою позицію.