Олег РАФАЛЬСЬКИЙ

директор  Інституту політичних

і етнонаціональних досліджень

 ім.І.Ф.Кураса НАН України,

віцепрезидент НАН України,

академік НАН України,

академік НАПН України,

доктор історичних наук

Неможливо не визнавати, що нині Україна перебуває у вкрай складній ситуації – найскладнішій за усі роки існування як незалежної держави. Нині очевидними є не не гіпотетичні, а реальні загрози національному суверенітету.

За роки війни Україна втратила третину свого ВВП, чверть населення покинула свої домівки, ставши біженцями, зруйновано енергетичну інфраструктуру, підірвано економічні основи країни, п’яту частину території окуповано.

А ще – своєрідний землетрус, який переживає Україна, а віднедавна – й увесь світ через зміну позиції США щодо базових основ демократичного світоустрою, посилює рівень невизначеності й значно ускладнює прогнозування суспільно-політичних процесів.

Представляючи політичну науку, зупинюся на суспільно-політичних наслідках війни. Доцільно згадати про дослідження, що їх було проведено за останні роки науковцями Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАН України, очолювати який маю честь. Йдеться ще  про дослідження адаптивних змін політичної системи України під впливом війни, зміни етнонаціонального складу й етнополітичної ситуації, інституційної спроможності органів державної влади, політико-громадянських ідентичностей українців та інші.

На основі цих досліджень можна констатувати такі зміни:

Перше. Під впливом війни істотно трансформувалася система державної влади в Україні. Наявна в Україні конституційна модель організації влади є за формою «парламентсько-президентською». У нас запроваджено елементи раціоналізованого парламентаризму – коли система є дуже гнучкою. Це дає можливість уникати глибоких політичних криз, і баланс забезпечений структурою парламенту. І ось після 2019 р., коли у парламенті утворилася однопартійна президентська більшість, а згодом – через запровадження правового режиму воєнного стану, значущість представницьких органів влади істотно послаблена на користь військових адміністрацій. Відтак, владна модель по суті набула рис президентської республіки. Погодимося, в умовах війни така модель є виправданою.

Однак, як це зазвичай буває, у кожної системи є свій поріг ефективності, своя стеля можливостей. Нині, на наш погляд, вона досягнута. Про це дають підстави стверджувати дані соціологічних досліджень, які фіксують зниження довіри до усіх органів влади, крім військових і президента України. Тому, з огляду на невизначеність щодо закінчення чи припинення війни і проведення виборів, доречним є ширше залучення неелекторальних інструментів легітимації влади за принципом «дифузія влади – це і дифузія відповідальності».

Друге.Наразі дані соціологічних досліджень свідчать, що українське суспільство, як не дивно, є доволі стабільним, як і стабільною є політична система. Але така стабільність – це стабільність періоду воєнного стану. Її рівновага підтримується не у звичний для демократичної держави України спосіб – через вибори і політичну конкуренцію, а за рахунок вимушеного призупинення політичного процесу, з одного боку, і спрощення системи ухвалення рішень і політичної системи, з іншого. Тобто політичних конфліктів немає не тому, що діями влади задоволені, а тому, що зусилля суспільства замкнені на питаннях війни і виживання.

Третє,що на мій погляд, найбільш важливо, істотно змінилася громадянсько-політична ідентичність українців. Адже українці протягом десятиліть ідентифікували себе, насамперед, за регіональною ознакою. Це створювало передумови для регіонального протиставлення і вилилося у феномен «двох Україн», через що вдалося протягом десятиліть, інспірувати сепаратизм у деяких регіонах. Проте вже у 2024 р. 95% опитаних вважають себе українцями, що свідчить про формування політичної нації. Також скоротилася соціальна дистанція між жителями різних регіонів, що робить країну більш однорідною у культурно-політичному плані. 76% респондентів заявили про приналежність до української культурної традиції. Це істотно полегшує реалізацію політик, спрямованих на консолідацію суспільства.

Четверте. Докорінно змінилися й зовнішньополітичні ідентифікаціїгромадян. Як ми памʼятаємо, саме вони були основною причиною суспільно-політичного розколу в Україні і вимагали «багатовекторної політики»: коли одна половина країни дивиться у бік заходу, інша – у бік Росії. Проте зараз у 76,5% українців ЄС асоціюється більшою мірою з прогресом і розвитком, тоді як Росія у 78%, навпаки, асоціюється з відсталістю і регресом. Також  зараз 90% респондентів заявляють про бажання інтеграції України до ЄС, і 84% – до НАТО. А це полегшує реалізацію одновекторної, а в даному випадку – політики інтеграції в ЄС.

Пʼяте.Істотно нівельовано соціально-політичні розмежування за релігійно-конфесійною ознакою. Адже приналежність до різних конфесій вміло використовувалася у політичній боротьбі різними силами. Наразі 70% жителів вважають себе православними. З них 61% підтримують існування лише однієї Православної Церкви. Але фактично з-поміж усіх вірян лише 6% відносять себе до Української Православної Церкви Московського Патріархату. Така частка не становить критичної маси, здатної спричинити серйозний суспільний розкол чи істотно вплинути на політику держави у церковному питанні.

Шосте. Важливо й те, що українці нарешті перестали бути вираженими патерналістами і визначилися з тим, якого суспільно-політичного устрою хочуть («сильну руку» чи демократію). Так, 61% громадян вважає, що демократія є найбільш бажаним типом державного устрою для України. Підтримку демократичних цінностей зараз виражено більшою мірою, ніж у 2021 р., тобто до початку повномасштабної війни, що є запобіжником від авторитаризації країни.

Отже, війна істотно змінила і структуру влади, і політико-громадянську ідентичність українців. Проте невизначеність результатів війни, а тенденції вкрай не зрозумілі, нездатність держави забезпечувати соціальну справедливість і рівномірно розподіляти навантаження війни істотно послаблюють потенціал країни. На цьому також коротко зупинюся.

Перше.Найбільшою проблемою після власне російсько-української війни є проблема сприйняття корупції в Україні. Цікаво, що Індекс сприйняття корупції Transparensy International Ukraineфіксує істотне покращення. У 2024 р. Україна посіла 104 місце поміж 180 країн, тоді як у 2021 р. 122 місце (чим менше число, тим кращий показник). Вітчизняні дослідження, навпаки, фіксують негативну динаміку у сприйнятті корупції. Це можна пояснити  тим, що люди бачать «на виході». Тобто суспільство спостерігає серію затримань на величезних хабарях, але не обізнане, чим закінчуються ці затримання, або ж бачить цих затриманих невдовзі за кордоном. Тобто важливо, щоб громадяни бачилирезультати. А з цим є великі проблеми.

Друге. Наразі істотно послабилася довіра до органів влади, а це обертається послабленням їх легітимності. Рівень довіри до державних інститутів (за виключенням Президента і ЗСУ) вже повернувся на рівень 2021 р. У контексті стабільності політичної системи наявний рівень підтримки цілком прийнятний. У разі наявності нормального політичного процесу такі настрої вилилися б у протестне голосування, або незначні акції протесту. Проте, коли політичний процес «на паузі», недовіра до влади обертається небажанням захищати державу (ми іноді чуємо «за кого воювати?»). Тобто це виливається у небажання виконувати те, що у Конституції називається «громадянські обов’язки». У нашій ситуації це насамперед ухиляння від мобілізації, сплати податків (бізнес зараз стрімко йде у тінь), бажання емігрувати тощо.

Третє. Нині у суспільстві немає явних політичних розколів. Однак, це не має бути підставою для заспокоєння. Адже громадська думка є вкрай волатильною і надзвичайно залежить від ситуації на фронті. Високо волатильні суспільства, зазвичай, більше піддаються інформаційним впливам, паніці, зневірі, а це послаблює політичну стабільність країни в цілому.

Четверте. Війна породила нові соціальні групи – ветеранів, біженців, «ухилянтів», «тцкашників», створила диспропорції у прибутках, що створює нові підстави для соціально-політичних розмежувань і потенційних розколів, які вже зараз потрібно «гасити» адекватною політикою. 

Закінчу міркування відомим саркастичним висловлюванням, яке приписують китайцям, хоча його сказав у своїй промові британський премʼєр Гарольд Макміллан – «щоб ти жив в епоху змін». «Епоха змін» символізує турбулентність і випробування, коли старі порядки руйнуються, а нові ще не встановилися, тому таке побажання звучить як прокляття.

Однак для нас – представників суспільних наук – епоха змін і невизначеності означає додаткові завдання, можливості для застосування свого професіоналізму, такий собі власний професійний тест-драйв. Тобто посилюється значення дільності вчених-суспільствознавців, які, спираючись на знання закономірностей суспільно-політичного розвитку, здатні адекватно описати наявні процеси і тенденції. Тому обмін думками, дискусія важливі з точки зору формування цілісних уявлень про наявні проблеми і способи їх вирішення.