Василь ТКАЧЕНКО,

головний науковий співробітник

Інституту всесвітньої історії НАН України

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАПН України

 Тридцять п’ять років боротьби за утвердження української незалежності навчили нас самокритичному ставленню до власних суджень і вчинків. Насамперед, це проявилося у ставленні до фактору «ЗРАДИ», який постійно нагадував про себе впродовж усієї української історії. Іронічне ставлення до своїх вад і недоліків допомагало нам послідовно позбуватися негативних рис як у щоденному житті, так і у сфері високої політики. Досить згадати старий анекдот ще радянських часів: «Три українці – це партизанський загін, де один обов’язково є зрадником». А тим часом й до нині українські ЗМІ рясніють повідомленнями про затримання службами СБУ російських поплічників і колаборантів. На щастя саме життя поступово здійснює «відсів» – відбувається селекція української нації на «професіоналізм, порядність і патріотизм».

Кремлівська пропаганда намагається приписати українцям якусь вроджену «русофобію». Тим часом після масового геноциду в Бучі та інших містах і селах України говорити про «любов до старшого російського брата» – значить знехтувати усіма принципами християнської етики і нормами прав людини та громадянина. Отже благородний гнів і ненависть українців до ворога не вдасться дезавуювати жодним «акулам пера». Карма неухильно дістане кожного зрадника й колаборанта. Тішить душу й те, що проблема «зради України» на користь Путіна знаходить своє висвітлення у авторитетних джерелах Заходу.

Півроку «союзницької» блокади

Окреме місце займає історія про «зраду України Трампом». Вона не зараз розпочалася і, судячи з усього, навряд чи скоро зійде з політичної авансцени. Причина тому – конкретні дії окремих осіб та певних структур американської адміністрації, спрямовані на блокаду військової допомоги Україні у її протистоянні російському агресору. Досить згадати минулу затримку Конгресом Сполучених Штатів військової допомоги Україні з листопада 2023 – по квітень 2024 років. З цього приводу на початку лютого 2024 року британська FinancialTimesписала: хоча Сенат США вже цими днями може погодити пакет допомоги, однак республіканці в Палаті представників залишаються абсолютно непоступливими. А тим часом, писала газета, «наслідки такого рішення можуть бути катастрофічними. Україна вже страждає від нестачі боєприпасів – зокрема артилерійських снарядів. Цьогоріч ця проблема стане ще гострішою і матиме дедалі небезпечніші наслідки».

Газета посилається на компетентну думку Джека Вотлінга з Королівського інституту оборонних досліджень – частого гостя на лінії фронту. Із власного досвіду він заявляє, що ситуація на фронті «надзвичайно серйозна». Брак боєприпасів уже призвів до зростання кількості жертв серед українців. Не маючи впевненості в тому, коли надійдуть нові боєприпаси, українські військові не можуть планувати майбутні операції. Брак зброї також позначився на бажанні українців добровільно йти на військову службу. Тиск на уряд України з боку союзників частково пояснює й ті розбіжності, які відбулися між президентом України Володимиром Зеленським та головнокомандуючим ЗСУ Валерієм Залужним. Вотлінг зауважував, що наслідки нестачі боєприпасів спочатку відчуватимуться повільно, а потім ситуація розвиватиметься стрімко. Зокрема він попереджав, що «коли наслідки стануть дуже очевидними, буде вже надто пізно».

Помилка «історичного масштабу»

Коли Україна самотужки протистояла російській імперській агресії, спрямованій на відновлення СРСР та подальше проникнення в Європу, республіканців Трампа понад усе хвилювало питання перемоги на виборах 2024 року. Трамп не міг допустити, щоб перемога України додала авторитету команді Джо Байдена. Тож газета FinancialTimesнатякала, що прихильники Трампа, очевидно, «готові ризикнути перемогою Росії – якщо це хоч трохи підвищить шанси Трампа перемогти президента Джо Байдена на виборах у листопаді». Принаймні 5 лютого Дональд Трамп у своїй соцмережі TruthSocialзакликав Сенат не голосувати за компромісну угоду з регулювання міграції, яка передбачає додаткові кошти для України.

Чим це загрожувало обернутися для України та й усього світу? Директор ЦРУ Вільям Бернс заявив, що для США відмовитися від України зараз було б помилкою «історичного масштабу». Це рішення тим більш незрозуміле, що на відміну від воєн у В’єтнамі чи Афганістані, американські військові не б’ються і не вмирають. Вмирають за свободу своєї Батьківщини українці. І от за цих умов, зауважив сенатор-демократ Марк Ворнер, голова Комітету Сенату з розвідки у соцмережі Х, «якщо ми не виконаємо наші зобов’язання перед Україною, не залишиться жодної нації – друга чи ворога – яка знову нам повністю довірятиме».

А тим часом республіканці перемогли і перші місяці каденції президента США Дональда Трампа були наповнені неймовірними дипломатичними люб’язностями з російським диктатором Володимиром Путіним. Трамп взагалі дозволяв собі висловлювання, які виходили далеко за рамки публічної комунікації між офіційними державними особами. Ще з часів першої каденції лідер США послідовно засипав Путіна компліментами, безупинно називав його «крутим хлопцем», «дуже кмітливим» та постійно наголошував на тому, що Путін змушений робити те, що робить, бо… просто «любить Росію». От така собі шалена «любов» під гуркіт бомбардування українських міст!

Меланхолія

Російський диктатор теж не відставав у лестощах та всіляко підігрівав неприязнь Трампа до Європи. Так, коментуючи результати виборів у США 2024 року, Путін прямо заявив, що нарешті до влади в Америці прийшов «господар», а тому скоро всі європейські лідери «стануть біля його ноги та ніжно помахуватимуть хвостиком». А вже після інавгурації пішла ціла серія телефонних дзвінків між Білим домом і Кремлем, настільки душевних, що жоден із президентів нібито й не хотів першим класти слухавку. Дійшло до того, що Трамп був готовий піти навіть на визнання російського статусу окупованого Криму, фактично відкривши тим самим двері американському бізнесу на півострів. Де вже там дотримуватися оголошених санкцій! Схильність до визнання Трампом нейтралітету України та відсутність гарантій безпеки для України навіювали серед громадян нашої країни настрій меланхолії.

Чи дійсно перипетії американської політики так негативно вплинули на суспільно-політичні настрої українців? Ніхто б зараз не взявся однозначно відповісти на це запитання – лише з часом комплексні дослідження дадуть можливість дійти якоїсь виваженої думки. Однак було б легковажним й не звертати увагу на поточні соціологічні дослідження КМІС. Так, впродовж усіх років повномасштабної війни КМІС чотири рази опитував українців про те, яким вони бачать майбутнє України через 10 років після закінчення війни. Щоразу пропонувалися два варіанти відповіді: оптимістичний та песимістичний. Оптимістична відповідь: «Україна через 10 років буде процвітаючою країною у складі Європейського союзу». Песимістична: «Україна через 10 років буде країною із зруйнованою економікою і великим відтоком людей».

Результати виявилися досить промовистими. Так, у жовтні 2022 року песимістів було лише 5%, а оптимістів – 88%. У грудні 2023 року співвідношення часток песимістів і оптимістів зросло до 19% проти 73%. Ще за рік показники в Україні змінилися таким чином: песимістів – 28%, проти 57% оптимістів. І ось останнє опитування, що відбулось у травні-червні 2025 року показало, що песимістів за півроку стало вже 47%, а оптимістів – лише 43%. Саме за цих півроку багато українців відчули себе зрадженими з боку своїх непевних союзників. Хай там як, але до літа 2025 року військова допомога йшла від США ще згідно з програмою Джо Байдена. А нова адміністрація Трампа ж не виділила й ломаної копійки.

Звичайно, не все лихе йшло від Америки. Спрацьовували й фактори внутрішньої політики України. Однак фактор Трампа таки зіграв своє: люди позбулися ілюзій, у кого вони й були. Адже соціологія засвідчує, що ще навіть у грудні 2024 року багато людей зберігали оптимізм. А потім, з приходом до влади Трампа, перше півріччя 2025 року позначилося перервою у постачанні Україні зброї. Лінія фронту стала «просідати»: постійне «витискування» ЗСУ із зайнятих позицій не могло не розвіяти оптимістичні настрої українців. В очах наших бійців стратегічні союзники України виявилися далеко не на висоті. Не додали авторитету Вашингтону й горезвісні події 28 лютого в Овальному кабінеті Білого дому.

«Гра на поступки Москві»

І чим більше намагався Трамп піти на поступки Путіну, тим більш нахрапистим ставало відверте нахабство Путіна, його нестримна одержимість Україною. Допоки Трамп виступав у ролі миротворця, Путін кратно збільшив кількість обстрілів України та повітряних атак. Це підривало авторитет США на міжнародній арені. До того ж, що більш важливо для самого Трампа, це виставляло його дурнем, якого Путін водить за ніс.

Певний час існувала думка, що ось нарешті прямі переговори лідерів двох держав призведуть до конкретних шляхів зупинення війни. Однак телефонна розмова 17 травня 2025 року між Дональдом Трампом і Володимиром Путіним обернулася вже очевидною поразкою американського президента. Що найгірше – вона сприйнята демократичною громадськістю як зрада України. Саме про це у понеділок 19 травня заявив кореспондент SkyNewsДжеймс Меттьюз: «Як це можна подати інакше, ніж як провал президента США. Провал у переговорах, дипломатії та керуванні конфліктом. Офіційне повідомлення з російського боку лише зміцнює враження, що саме Путін повністю контролює ситуацію».  

Можна припустити, що адміністрація Трампа загралася із своїми гаслами «Америка передусім». Так, віцепрезидент Джей Ді Венс напередодні телефонної розмови Трампа заявив: США готові вийти з гри, якщо не буде прийнятного для них сценарію. Прозвучало нібито й грізно. Однак все склалося якраз навпаки: «Путін без сумніву почув цей сигнал і дійшов висновку: варто просто перечекати – і Америка сама піде, залишивши Україну відкритою для подальшого російського наступу. Після горезвісної американської «евакуації» з Афганістану можна всього чекати. Тож Україна та європейські союзники США давно побоювалися, що Трамп їх може просто зрадити. Але що їм залишалося робити, коли їм була критично важливою підтримка Сполучених Штатів? Вони були налаштовані на мирне вирішення конфлікту, яке Трамп увесь час обіцяв. Тепер вони опинилися перед фактом: «ключова розмова нічого не дала, і ситуація для України лише погіршилася».

Висновок Меттьюза такий: попри всі розмови про «жорстку руку», зовнішньополітична гра Трампа є лише «грою на поступки для Москви». Розмова Трампа з Путіним 17 травня тривала дві з половиною години. Після її завершення російський диктатор заявив, що вона була «змістовною», «конструктивною» та «відвертою». В той самий час європейські лідери та Україна сподівалися, що Трамп виконає свої погрози, чинитиме тиск і підштовхне Путіна до припинення вогню. Однак цього не сталося: Трамп навіть заявив, що Росія нібито виступає за мирне вирішення припинення вогню. Куди вже далі? Чи це не є зрадою?

Врятувати євроатлантичну єдність

Подальші світові події лише посилити ці сумніви щодо Трампа. Так, 24-25 червня в Гаазі відбувся черговий саміт НАТО. Під впливом хиткої позиції США у ЗМІ малювали апокаліптичні картини щодо майбутнього Альянсу: що саміт триватиме максимум 2-3 години і жодних важливих рішень на ньому не буде ухвалено. Однак все обійшлося непогано, євроатлантичну єдність було продемонстровано. Більше того – Трамп вперше заявив про те, що планує виконувати зобов’язання перед країнами-партнерами, і що він з ними до останнього. Показово, що новим головнокомандувачем Об’єднаних збройних сил НАТО було обрано американського генерал-лейтенанта Алексуса Гринкевича. А ще було ухвалено рішення про збільшення видатків на озброєння з боку країн-членів НАТО.

Усі ці рішення викликали нервову реакцію Володимира Путіна. Він заговорив, що збільшення видатків країнами НАТО є прямим викликом мирним ініціативам Росії. Здавалось би – звичайний блеф Кремля. Однак Трамп, який під час саміту говорив одне, після почутих коментарів з боку Путіна раптом заговорив по-іншому. Тому розраховувати на те, що Трамп буде непорушним у своїй прихильності до ідей євроатлантичної єдності не доводилось. Навпаки, прийшлось виходити з того, що Трамп культивує персоналістський підхід в ухваленні рішень. Для нього світова політика – не є політикою держав і націй, а лише персоналій, які йому або подобаються, або ні. А в принципі, вважає він, з кожним із персоналій можна укласти угоду, якщо запропонувати вигідні умови. Отже і Путін, мовляв, погодиться на запропоновані йому вигідні умови. А тим часом ці «загогуліни» Трампа ускладнюють євроатлантичну єдність.

Втім дві події саміту вимагають особливої уваги. По-перше, одним із результатів саміту було визнання Росії довгостроковою загрозою для Альянсу. По-друге, під час засідання Трамп заявив, що з Україною «треба щось робити», оскільки ситуація «повністю вийшла з-під контролю». Ось така різка риторика Трампа щодо України та НАТО, публічні загравання з Росією та тимчасове припинення обміну розвідданими з Україною, за оцінкою Bloomberg, викликали паніку: «Союзники США в Європі стали остерігатися контрактів з американськими виробниками зброї після того, як лідер США Дональд Трамп «зрадив» Україну, заграючи з Кремлем». У центрі занепокоєння – не лише політика, а й безпека. Раптова зупинка обміну розвідданими з Україною, що сталася з ініціативи Трампа, стала сигналом для європейських урядів, що Вашингтон у разі конфлікту може обмежити доступ до критичних систем навіть союзників. А тим часом оборонна промисловість ЄС, виснажена після холодної війни, технічно не готова повністю замінити американське озброєння. Тож деякі країни вже інвестують у національні проєкти та розширюють виробництво.

Авторитетне слово генерала

Яскравою ілюстрацією до зазначених вище тенденцій може бути інтерв’ю каналу LCI, яке дав колишній заступник начальника штабу Верховного командування Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, французький генерал-майор у відставці Мішель Яковлефф. Зокрема він зазначив, що Трамп поки не наважується вимагати від НАТО визнати за Росією окуповані українські території. Однак, «якщо подивитися на все зло, яке він уже заподіяв Україні з моменту своєї перемоги (на виборах) у листопаді… Він уже зайшов дуже далеко, намагаючись буквально «подарувати» Україну Путіну на таці. Але справжня причина, чому це не вдалося – це те, що «слабкий» (мається на увазі Україна – Авт.) повстав. Українці сказали: «Ні, ми не будемо чинити самогубство, щоб догодити Дональду Трампу. Ми не приймемо «денацифікацію», яку нам пропонує Путін». Тобто, саме Україна зараз протистоїть Трампу».

За словами генерала, спочатку він мав надію, що Трамп зрозуміє стратегічне значення України і причини, через які США зобов’язані допомагати Києву: що зрада України відверне союзників від Америки і надасть самовпевненості Китаю. Відтак ексгенерал НАТО наприкінці червня 2025 року наголосив: «Це була моя надія. Але зараз ми бачимо: він зрадив Україну. Постачання зброї та боєприпасів припинилося вже 6 місяців тому. Він перестав давати гроші. Він зрадив Україну. Навіть у питанні розвідданих зараз точиться серйозна дискусія: скільки інформації США ще надають. Трамп зрадив Україну. Він також публічно образив її президента».

На відміну від трампівської «невизначеності», от такою є принциповість генерала. Недаром в народі кажуть: «Якщо генерал каже «так», то це – так. А якщо «ні», то це – ні. А якщо «можливо», то це вже не генерал».

Трамп: «Путін кидає нам купу лайна»

На феномен «зради» у Путіна професійна «чуйка». Так, після завершення саміту Євразійського економічного союзу у Мінську (27 червня 2025 р.) кремлівський злочинець зробив декілька заяв про Україну та США. Зокрема він заявив, що російсько-американські взаємини вирівнюються саме завдяки президенту США, тож зустріч із Трампом «із задоволенням будемо готувати». Чого лиш були варті компліменти Путіна на адресу вашингтонського візаві: «Трамп – мужня людина і щиро прагне врегулювати конфлікт в Україні». У відповідь Трамп своїми словами і вчинками нібито й давав для цього належний привід: на запитання журналістів, чи розглядає Трамп можливість надсилання ракет Patriotдля захисту України, президент США відповів «можливо». З’явилося відчуття певної невизначеності: перед Путіним постала проблема простимулювати прагнення Трампа «умиротворити Москву». 

А між тим події початку липня 2025 року нібито й давали підстави Путіну для оптимізму. Адже першого числа Сполучені Штати раптово призупинили постачання зброї в Україну. Тим самим для Путіна створювалася особливо сприятлива атмосфера для подальших перемовин. До того ж 3 липня сам Трап знову зателефонував Путіну. В результаті ніби й відбулася «довірлива» розмова.

А тим часом, як повчали древні, «покривленого не виправиш». Уже наступного дня Росія «зірвалася з цепу» й запустила на Київ найбільшу за всю війну ракетно-дронову атаку. Це був прямий виклик Трампу з боку Москви: Путін ніби давав американцям зрозуміти «хто у цім світі хазяїн». Відтак ситуація вимагала від Трампа невідкладного редакційного оформлення нової ситуації. І такі слова в риториці Трампа знайшлися: «Путін кидає нам купу лайна, якщо хочете знати правду. Він весь час дуже милий, але це виявляється безглуздим».

Отже, після 4 липня, після небувало масових бомбардувань України, у Трампа, судячи з усього, увірвався терпець. Президент США пригрозив Путіну: якщо в політиці Росії нічого не зміниться – наслідки будуть неприємні. Час на роздуми й позитивні рішення – 50 днів. А тим часом у Конгресі США доопрацьовується остаточний варіант законопроекту про запровадження 100% тарифів на закупівлю російських енергоресурсів третіми країнами. Що вражало – Трамп пообіцяв здійснити перше для його адміністрації масштабне постачання зброї для України. Поки що винятково оборонної, зате надзвичайно ефективної та дорогої. Як Дональд Трамп заявив журналістам: «Ми надішлемо їм Patriots, які їм життєво необхідні. Але платити буде Європейський Союз. Ми нічого не платитимемо. Це буде бізнес для нас».

Наразі в дію вступила ґешефт-дипломатія США. Але це вже тема для іншого розгляду.

Проти поблажливого «замилування»

Путінська «гоп-компанія» виділила у 2022 році 2-3 дні на захоплення Києва. Наразі ми перебуваємо на вододілі четвертого року війни. І це доказ того, що ми вистояли насамперед завдяки мужності й самовідданості Збройних сил України. Українська нація назагал в час війни усвідомила себе бастіоном європейської християнської цивілізації. Позбавляючись комплексу «меншого брата» ми стали шанувати один одного – бо ми того варті.

І які б високі посадові щаблі не посідали наші союзники, ми вибороли у бою своє право критично нагадати про наше і їхнє місце в сьогоденному житті. Ми щиро дякуємо нашим союзникам за величезну підтримку, але сподіваємося на таку саму подяку із їхнього боку за ті неоцінимі людські життя, покладені українцями на олтар перемоги. Тим більше, коли йдеться про героїчну боротьбу проти нашого спільного ворога – путінської імперської московщини. Тут система координат для аналізу одна і непорушна: є агресор, а є жертва агресії, що уже четвертий рік відстоює своє право жити й творити на своїй землі. Ставити на одну дошку з агресорм Україну – поборника миру й справедливості у світі – недопустимо.

Варто критично поставитися й до Дональда Трампа, котрий обидві сторони російсько-української війни порівняв із дітьми, що б’ються. «Вони затіяли бійку – як двоє дітей на шкільному подвір’ї. Вони б’ються як у пеклі. Їх не зупинити. Нехай б’ються дві-три хвилини, тоді їх легше зупинити», – сказав Трамп. Нас ці слова не шокували. Щось подібне ми вже звикли чекати від Трампа. Але дивує поведінка Генерального секретаря НАТО Марка Рютте, котрий назвав президента США Дональда Трампа «татусем»: мовляв, «татусеві іноді доводиться вживати ненормативну лексику». Особливо прикро те, що Трамп не заперечував проти використання генсеком НАТО цього терміна, який набув у західному молодіжному сленгу значення сили та контролю у стосунках.

Втім деякі європейські чиновники у приватних розмовах зізнавалися, що попри визнання великого впливу Трампа на політику НАТО, такі улесливі слова викликали у них дискомфорт: «Людям так соромно. Так, саміт загалом був успішним. Але підлизування було досить надмірним».  

Тож – шануймося.

Липень 2025 р.