Така назва українсько-польського форуму, який цьогоріч відзначає 25-ліття.

У Музеї Юліуша Словацького у Кременці 4–5 вересня відбувся щорічний українсько-польський літературно-мистецький форум «Діалог двох культур».

Цьогоріч він відзначає 25-річчя, об’єднуючи письменників, науковців і культурних діячів з України і Польщі.

Урочистості розпочалися з покладання квітів біля пам’ятника Тарасу Шевченку та на могилі матері Юліуша Словацького, Саломеї, у Кременці. Відбулася також меса у костелі Святого Станіслава й покладання квітів до пам’ятника поету.

Особливим моментом стало відкриття меморіальної таблиці українського поета Дмитра Павличка на фасаді Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії.

На подвір’ї музею Юліуша Словацького учасники вшанували 216-ту річницю від дня народження поета та пам’ять земляків, які загинули у російсько-українській війні. Хвилиною мовчання вшанували полеглих захисників.

Участь у відкритті форуму взяли представники Тернопільської обласної військової адміністрації, обласної ради, Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку, письменники, науковці та митці з обох країн. Пролунали літературні доповіді, презентації видань і музичні вітання. Відбулася також прем’єра відеофільму «Король-Дух».

5 вересня форум продовжився науковою конференцією у Музеї Юліуша Словацького. Українські та польські дослідники обговорювали літературну спадщину, культурні взаємини та спільну історію двох народів.

Колись давно місяць вересень «подарував» своїм народам двох великих синів – Юліуша Словацького і Дмитра Павличка. Народжені в різні століття й епохи, маючи своєрідні й часто відмінні світоглядні бачення, творячи й обстоюючи різні цінності, вони були об’єднані національним чуттям власного «Я». Наділені єдиним знаменником – любов’ю до Рідної Землі, Батьківщини.

Нині цей знаменник об’єднує два незалежні народи, а щовересня  – учасників українсько-польського форуму, що відбувається у Кременці.

Один –- наш сучасник Павличко, якому довелося не тільки бути в горнилі змагу за вільну Україну, але й щастило бачити виборену Незалежність, іншому – випала доля, життєтворячи Словом у Шевченкову добу нескореності, бути незламним борцем за «вольность» свого народу, за свободу упокореної Польщі. Проживши лише 39 літ, відійшов у засвіти в далекому від Кременця (в якому народився) Парижі. Але, пролетівши яскравим метеором дивовижного таланту у піднебессі Європи, Словацький навічно вписав своє ім’я в історію рідного народу, будучи похований (як духовний поводир нації) у склепі національних пророків поруч із Адамом Міцкевичем.

Звісно, що тільки час стає тим неупередженим суддею і вправним майстром, який здатний зрощувати правдивість про Людину, про її слово, помисли, чин і діяння. Очевидно, що історія невдовзі більше розкаже і про «молодшого» – Павличка. І тоді відбудеться повніше усвідомлення цього значущого, передусім для України, пророчого Поета. Очевидно, що хтось намагатиметься дещо контраверсійніше реагувати на зазначене, буцімто, що великий, але не пророк. Справді, в українців у цьому виборі «номінацій» є вже усталений і непорушний погляд на світ, маючи вже свого велета Духу і Пророцтва – Тараса Шевченка…

Ці думки чомусь перепліталися там на просторій площі старого міста, де відкривали пам’ятний знак почесному громадянину Кременця, державнику, дипломату, громадському діячу, Поету, одному із засновників літературно-мистецького форуму «Діалог двох культур». Людина особливої енергетичної сили, наскрізь просякнута українськістю, тими чеснотами Культури, Мови, Національної Пам’яті і Віри, які оберігають та зрощують українську Ідентичність, Державність. Про ці верховини його злету оповідали студенти, творча інтелігенція, представники влади, запрошені з Києва – Микола Жулинський, Михайло Сидоржевський, Георгій Філіпчук.

Особливо чутливо сприймалося слово, коли директор Інституту української літератури імені Т. Шевченка НАН України М. Жулинський читав вірш Дмитра Павличка «Пророцтво», написаний ним ще в буремному 1991:

…І вбивці рушать знов з-під стін Кремля.

Знов буде бій! Будуть підступні чвари,

Знов честь укрита буде наяву,

І знову нас клястимуть яничари,

Навколішки вітаючи Москву.

І знов імперію ошкірить сказ,

І буде так продовжуватись доти,

Допоки правда не прийде до нас.

Допоки не воскресне Україна,

Бо Він так хоче – наш безсмертний Бог.

Боже, як далеко і правдиво сягав заобрійний погляд цього прозірливого Словотворця. Як тонко, вправно він виписував поведінкові норми для Нації, поетичною трагікою обрамлюючи нашу будучину, нагадуючи народу про витоки і причинності майбутніх бід, пам’ятаючи Шевченкове: «… Хто ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?…»

Без міфіологізації, пафосу і надмірної героїки, але варто визнати, що його Слово тоді (і тепер) надихало, навчало, спонукало спалахувати людські душі, слугувало тим будівничим процесам, якими закладався наріжний камінь відновлення української Державности. Оте, що взяте ним із біблейських заповітів «не поклоняйся богові чужоземному», «нехай бога чужого в тебе не буде», те стало в його творчості корінним життєпринципом, звернувшись заклично до всіх українців і світу: «Та не молися мовою чужою, бо на колінах стоячи умреш».

Багатовимірний і багатогранний, філософічний і водночас дієвий та знаменний для буття Нації, наділений цінністю загальнолюдськості, нуртуючи в позачассі, цей клич  став визначальним кредо не лише для Павличка, а для Нації, що віками виборює Свободу.

Тому такими близькими по духу були для нього Мазепа, Костюшко, Орлик і Дудаєв, герої перекладених творів із понад 30 національних літератур світу, ідеї Данте, Бодлера, Шекспіра і Байрона… Він шукав їх майже на вічному роздоріжжі українсько-польського розбрату, одержимо перекладаючи антологію «50 польських поетів», особливо шануючи згадуваного Юліуша Словацького. Нині вони знову «стрілися» в древньому Кременці, будучи вкотре тут (і не тільки) головними духовними «модераторами» діалогу між українцями та поляками, які нині долею і волею своїх будителів мусять «Бути разом».

У пам’яті заново спливає Павличків твір «Іван Ганжа» (уманський полковник), написаний 2010 року, коли Україну вкотре оповили репресії, намагаючись знову запрягти її в московське ярмо. Ніби в очікуванні тих тривожних відчуттів і днів, описаних ним 1991-го в «Пророцтві», він звертається в цьому вірші до поляків:

Чи ми поляки й козаки спізнали?

Що триста літ б’ючись поміж собою

Ми воювали за своїх сусідів

За москалів  і …

Чи здатні ми покаятись, обнятись, помиритись,

Втікаючи від власного безумства

З азійської неволі до Європи.

З тих пір минуло 15 років, а Павличків «Ганжа» стає ще більш актуальним. Бо вже того ж року молох-московит знищив польський президентський літак разом із національною елітою, а Україна невдовзі була піддана жорстокій агресії рашистів-ординців, що триває донині. Тому так настійливо звучать заклики Павличка до єдності двох народів (Viribus unitis – спільними зусиллями!) перед екзистенційною загрозою вселенського (кремлівського) зла.

Правдошукач світлої будучини для обох народів, він невтомно торував дорогу до українського і польського Серця і тоді, коли, захоплюючись Словацьким та його «Мазепою», створював про нього блискучі науково-літературні розвідки, і тоді, коли 2002 року його непогамовною енергією і любов’ю до України в центрі Варшави постав пам’ятник Тарасові Шевченку, який ніби через роки щиро звертається до поляків  («Отак-то, ляше, друже, брате!) викарбуваними на підніжжі віщими строфами з вірша Шевченка «Полякам» (написаним на засланні) українською та польською мовами: 

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

Нині сивий давньою історією Кременець, пам’ятаючи відвідини Шевченком його уславлених місцин, свято береже заповіти Кобзаря, вшановуючи його не тільки величним монументом у центрі міста, але передусім високим етичним обов’язком чину любити Україну, «кохати» людей і добро, будучи вірним у братстві і дружбі.

Навдивовижу світлий День пам’яті великих достойників (Юліуша Словацького і Дмитра Павличка), а також ушанування Українських Воїнів-Героїв був гармонійно заквітчаний службою Божою в Соборі, дитячою творчістю і музами Поезії, Живопису, Музики, Книги у залах Собору і Муз.

Георгій ФІЛІПЧУК,

академік НАПН України,

доктор педагогічних наук,

професор