Василь ТКАЧЕНКО,

головний науковий співробітник

Інституту всесвітньої історії НАН України

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАПН України

«Кожен хоче, щоб правда була на його боці,

але не кожен хоче бути на боці правди».

Річард Вотлі, англійський

філософ і економіст ХІХ ст.

 

Статтю під назвою «Путін – Трамп»: феномен божевілля», написану мною в червні 2025 року, довелось тимчасово відкласти від опублікування у зв’язку з зауваженнями колег відносно нібито сумнівної політичної коректності тексту. Мовляв, некоректно згадувати імена лідерів країни в контексті феномену божевілля.

Тим часом проблема актуалізувалася сама собою: ми стали свідками червоної доріжки, простеленої американськими військовими під ноги Володимира Путіна на аеродромі в Анкориджі (Аляска). Що це, як не зримий образ того, що Дональд Трамп запобігав перед Путіним? А що вже говорити про демонстративні оплески з боку президента США і наступні його теплі рукостискання із своїм візаві. Як на мою думку, ці промовисті жести знаменували собою не що інше, як загрозу входження Сполучених Штатів у фазу «теплих взаємин» із російським агресором. Саме цей сенс я й намагався передати.

Тим часом така реакція колег на заголовок статті поставила ряд проблем. Чи не найголовніша з них: чому мої опоненти з якихось причин оминають той факт, що на наших очах відбувається зримий процес легітимації міжнародного злочинця Володимира Путіна. Хіба цей процес не є «феноменом божевілля»? Невже ми забули, що 17 березня 2023 року Міжнародним кримінальним судом (МКС) в Гаазі був виданий ордер на арешт президента РФ Володимира Путіна? А тим часом його статус як міжнародного ізгоя після «червоної доріжки» на Алясці наразі було поставлено під сумнів. Більше того: відтоді Путін став на рівних зустрічатися з главами провідних країн світу.

Фактор «політкоректності»

Відтак проблема нашого ставлення до поняття «політична коректність» набуває небувалої раніше значимості. У науковій літературі зазначається, що «сам термін і його вживання є гострополемічними». А що вже стосується тлумачення цього поняття, то назагал «тут немає єдиної думки». Єдина дефініція поняття «політична коректність» наразі відсутня. Одні дослідники тяжіють відносити політкоректність до сфери мови, а інші наголошують, що під цим розуміється «цілий комплекс явищ політичного й світоглядного характеру: це точка зору, спосіб мислення та його образ; це й позиція, певна налаштованість, а по суті – стиль життя».

Тож широке висвітлення полеміки з цієї проблеми – це завдання для подальшого самостійного розгляду. Ми ж поки скористаємось визначеннями деяких академічних словників та тим інформаційним шумом, який зафіксований у Вікіпедії. Так, Словник сучасної англійської мови (LongmanDictionaryofContemporaryEnglish, 2008) визначає політкоректність як «обережно відібрані слова, обдумані вчинки й уважне ставлення. Термін особливо застосовується в тих випадках, коли людина надмірно обережна у виборі слів чи у своїй поведінці».

Ще один словник Merriam-WebsterDictionary визначає політичну коректність як «прихильність переконанню, що мова й вчинки, які можуть зачепити чиїсь почуття, мають бути виключені». У електронному ресурсі Вікіпедії «політкоректність» трактується як «політика ввічливого відношення до суперечливих явищ у суспільстві». Наголошується, що це поняття «часто охоплює регламентований стиль мовлення, регламентовану термінологію й поведінку». Її метою є «мінімізація образи представників меншин чи груп суспільства на підґрунті расових, релігійних чи культурних ідей».

Появу самого терміна «політкоректність» відносять до 1793 року, коли Верховний суд США розглядав справу «Чізхольм проти Джорджії». Тоді у рішенні Суду було вжито термін not politically correct – політично некоректний, суспільно неприйнятний. Сучасні дослідники виходять з того, що поняття «політична коректність» актуалізувалося «у зв’язку з виникненням ідеї культурного плюралізму і відповідної необхідності нової ідеології при відображенні творів літератури і мистецтва, досягнень суспільного політичного життя, що стосується представників всіх етнічних і сексуальних меншин». Тобто, мова йде насамперед про сферу внутрішньої політики. Це свого роду «суспільний кодекс поведінки, що передбачає неприпустимість принизливих згадувань про фізичні або психічні вади третіх осіб, про їх расову, релігійну чи національну приналежність, дотримання рівності статей в громадському та приватному житті».

У цьому значенні термін «політична коректність» набув поширення переважним чином з 80-х років ХХ століття. Саме тоді консерватори з американських університетів почали апелювати до нього при характеристиці соціальних рухів, що виступали за встановлення кодексів поведінки, котрі б виключали прояви расизму, сексизму, гомофобії або інших неприйнятних форм поведінки.

«Коректно» викривлений світ

В той же час критики доктрини політкоректності звертали увагу на те, що шляхом використання «коректної» лексики інформаційний простір стає викривленим, а нові нейтральні чи просто прийнятні слова слугують формуванню позитивної чи хоча б нейтральної оцінки, коли мова насправді йде про гостро суперечливі, а то й девіантні явища.Тобто, формування інформаційного простору з урахуванням політкоректності спричиняє поступове спотворення дійсності. Та найбільш абсурдним є вияв політкоректності в науці. Політизація науки, зазвичай, асоціюється з авторитарними чи тоталітарними режимами, де вчені використовуються як потужний ресурс підтримки офіційної ідеології (прикладом можуть слугувати «науковий атеїзм» в Радянському Союзі чи негативна євгеніка Третього Рейху). 

Особливо прикро, коли нібито «політично невірні» висновки науковців стають предметом остракізму для вченого – досить згадати гоніння під проводом Лисенка на генетику. Тож не дивним є критичне ставлення щодо доктрини політичної коректності з боку всесвітньо відомого письменника й філософа Умберто Еко (отримав 38 почесних докторських ступенів у всьому світі!). Іронізуючи, він зазначав, що замість удосконалення суспільства ця доктрина пропонує удосконалювати лексику. Наприклад, неходячих людей називати не «інвалідами», а «альтернативно розвинутими» тощо. Хоча насправді цю категорію людей слід насамперед забезпечити інвалідними візками та пандусами.

Учений справедливо наголошував, що політкоректність покликана прямо таки насаджувати толерантність. Але таке дійство «насадження» перетворює її на новітню форму фундаменталізму, що канонізує букву, нехтуючи духом доктрини. Відтоді у певному сенсі політкоректність починає уже протистояти толерантності. Тобто, шкідливішим за мовленнєву еквілібристику є нетолерантне ставлення доктрини політкоректності до тих, хто назагал не підтримує її ідеологію і практику. Політкоректність штучно відсікає політично неоднозначні теми та націлює на формування суспільної думки у єдино «вірному напрямі». Тобто, «політкоректність – це заздалегідь задане ідеологічне обмеження погляду на світ. Як завжди, в таких випадках картина світу виявляється дещо деформованою».

Деякі американські дослідники допускають, що ідея політичної коректності була привезена у США із Західної Європи представниками Франкфуртської школи в першій половині ХХ ст. Голова Компартії Китаю Мао Цзедун був натхненним ідеями комуністів Франкфуртської школи в той час і написав статтю про «коректне» вирішення протиріч між людьми. Використане китайським вождем вираз «коректне мислення» (correctthinking) означало «строге дотримання лінії партії».

Покоління радянських людей, якому обіцяли «жити при комунізмі», мало можливість переконатися в цьому на власному досвіді. 

Ліцензоване бачення подій

Чи потрібна нам така «ліцензовано обмежена» оптика бачення світу? Чи можемо ми дозволити собі при характеристиці міжнародного злочинця Путіна вдаватися до свого роду «суспільного кодексу поведінки, що передбачає неприпустимість принизливих згадувань про фізичні або психічні вади третіх осіб». Чи можемо ми таке розуміння «політичної коректності», що стосується расових, релігійних, національних чи сексуальних меншин, однозначно переносити в площину керівника ворожої нам держави – Російської Федерації?

Ці застереження стосуються не усіх випадків. Ми можемо з розумінням ставитися до тих чи інших дипломатичних кроків з боку урядовців України – наразі вони працюють в рамках загальноприйнятих правил міжнародних відносин. Їм доводиться говорити мовою міжнародних правових документів. Можемо також допускати, що міжнародні обставини постійно змінюються, а це також вимагає відповідного коригування як політичного курсу, так і мовленнєвих характеристик. Однак усі ці застереження стосується насамперед дипломатії, роботи управлінського апарату України.

Однак, коли йдеться про широкий загал народу України, а надто про наших славетних захисників Вітчизни, то обставини війни вимагають і від науковців принципово дотримуватися громадянської позиції щодо нашого ворога, аніж писати на догоду догм «політичної коректності». Наші батьки у боротьбі проти німецького нацизму (1941–1945 рр.), були перейняті принципово іншими настановами: «я вбив їх, мамо, коло двох сотень» (О. Довженко в оповіданні «Мати»). Цю «вбивчу» мотивацію вчинків наших батьків достеменно передав Микола Бажан: «Вітчизні віддати не вигризки душ, а всю повноцінність життя або смерті». При такій настанові про жодну політкоректність щодо ворога й мови не могло бути.

Отже, як стверджували древні, кожній справі свій час і своя пора. У внутрішній політиці демократичних держав, щоб бути політично коректним, потрібно реагувати на прояви расизму, сексуального насильства, проявляти турботу до збереження довкілля. Однак те, що годиться для внутрішньої політики багатоетнічного чи расово неоднорідного суспільства, не годиться для механічного перенесення його в сферу зовнішньої політики, а надто в час війни. Адже навіть у рамках досить сумнівного «мультикультуралізму» доктрина політкоректності уже досить зримо продемонструвала свою творчу яловість. Дослідники не раз стикалися із тим, що «особливістю політкоректності є її крайня запобігливість», а також «для політкоректності характерна крайня неконфліктність», коли при виборі «між кількома варіантами інтерпретації події, факту, вчинку обирається найменш образливий, навіть якщо він є менш імовірним чи навіть відверто надуманим».

Чи можемо ми вдаватись до «крайньої запобігливості», коли путінська камарилья здійснює геноцид проти українського народу, прикриваючи агресію фразеологією про нібито «порушення прав етнічних меншин чи релігійних громад»». Чи виправданим будуть наші настанови на дотримання «крайньої неконфліктності», коли йдеться про зловісну персону Путіна?

США: покінчити з політкоректністю

Однак як маємо чинити, коли мова йде не про явного ворога України – Путіна, а про найбільш вагомого у воєнному відношенні союзника України – президента США Дональда Трампа. Знову ж таки обумовимось – йдеться не про високу сферу дипломатії міждержавних відносин, а про ставлення громадянського суспільства України до процесів, що відбуваються у країні-лідері Альянсу Північноатлантичного блоку. А ці процеси далеко не однозначні і вимагають критичного переосмислення. А часом і осуду, чи, принаймні, висловлення жалю.

Насамперед поставимо питання – а чи сам Дональд Трамп є послідовним прихильником політкоректності? Чи важливим для нього є дотримання норм спілкування саме в цьому ключі? A відповідь буде – «НІ і ще раз НІ» – і то йдеться про несприйняття Трампом політкоректності впродовж тривалого часу, а то й віддавна. Так, ще у травні 2017 року він задекларував: «Нам слід припинити бути політично коректними та перейти до справ у сфері безпеки для нашого народу. Якщо не порозумнішаємо, то ставатиме лише гірше». У листопаді того ж року, реагуючи на теракт у Нью-Йорку, Трамп знову повернувся до цього питання: «Я щойно наказав Міністерству національної безпеки активізувати нашу екстремальну програму перевірки іноземців. Політкоректність – це добре, але не в цьому випадку». Знову йшлося про припинення прийняття біженців та заборону на в’їзд громадян з певних мусульманських країн.

В площині зовнішньої політики розуміння Дональдом Трампом політичної коректності набуло нині відверто шокуючого характеру. Під час параду на честь Військово-морських сил США у штаті Вірджинія, він звинуватив «політкоректність» у минулих поразках американської армії: «Проблема з В’єтнамом у тому, що ми перестали боротися за перемогу. Ми б легко перемогли. Легко б перемогли в Афганістані. Легко виграли будь-яку війну. Але ми були політично коректними: давайте легше. Тепер ми не політкоректні, ми виграємо».

На думку Тімоті Снайдера, американський президент завжди був на стороні жорстких дій щодо тієї частини населення США, яку він вважав не зовсім «справжніми людьми». Йдеться про численну армію трудової імміграції, представникам якої часто-густо не вдавалося адаптувалися до нових для них порядків. Політика депортації завжди нависала над ними як «дамоклів меч». Тімоті Снайдер констатує: «Це політика безсилля, і вона веде до фашизму. У політиці безсилля нема нічого правдивого, крім наших емоцій, тому ми не бачимо джерел проблем і не сподіваємося їх вирішити <…> Політика починається не з поліпшення спільного життя, а з вибору внутрішнього ворога. Це дуже зручно для безсилих політиків, які правлять не вирішуючи проблеми, а визначаючи ворогів».

Не треба бути великим мудрецем, аби зрозуміти, що спроба депортувати мільйони людей неминуче налаштує американців один проти одного. Вже перші півроку наочно довели неефективність урядових кроків хоча б з огляду на те, що у федеральному уряді немає органів, здатних провести депортацію у масштабах мільйонів або й десятків мільйонів. Тімоті Снайдер вважає, що єдиний спосіб організувати таку масову депортацію – закликати громадян доносити на своїх сусідів і відрядити десятки тисяч представників місцевої влади на полювання за людьми. Ось в такий спосіб політичний шторм може втілитися у практику створення штурмових загонів.

Політкоректність і «бойовий дух» Пентагону

Тим часом проглядається тенденція залучити до вирішення проблеми із іммігрантами збройні сили США. Щоправда, зазначають критики, досягти цього не так просто, позаяк армія завжди була поза політикою. І все-таки, 30 вересня 2025 року на базі морських піхотинців у Куантіко в штаті Вірджинія відбулася зустріч президента США Дональда Трампа та Міністра оборони Піта Гегсета із вищим військовим командуванням. Нічого подібного раніше не відбувалося – терміново зібрати близько 800 американських генералів та адміралів, попередньо не оголосивши навіть порядок денний. За повідомленням ВВС це викликало настороженість серед військових, оскільки стратегічно важливі регіони за кордоном фактично залишилися без воєнного командування.

У підсумку з’ясувалося, що на зібранні військових мова зайшла насамперед про «бойовий дух» Пентагону. Першим виступив Піт Гегсет, заявивши, що воєнне відомство за часів Джо Бейдена було «заражене політкоректністю і токсичним ідеологічним сміттям». Відтепер скасовуються усі відзначення ідентичності та гендерні помилки. Дисципліна насамперед: «віднині жодних легковажних скарг, жодних анонімних скарг, жодних повторних скарг, жодних ударів по репутації, жодної юридичної невизначеності, жодного руйнування кар’єр, жодного розкачування човна». Воєначальники слухали й сиділи з незворушним виразом облич, що аналітики трактували як глухий протест.

На цьому жорсткому регістрі президент США повністю підтримав Гегсета, наголосивши: «Тому, кому не подобається, що я говорю, може покинути залу. Але вам при цьому доведеться розлучитися із службою і з вашим майбутнім». Слідом за главою Пентагону Трамп обрушився на принцип політкоректності: «Ми знову робимо акцент на фізичній формі, здібностях, характері і силі, і це тому, що ціль американської армії – не захищати чиїсь почуття. Вона в тому, щоб захищати нашу республіку».

Ще в ході перевиборної кампанії 2024 року Трамп активно експлуатував тему армії. Він обіцяв використовувати військових проти «ворога зсередини» – «радикальних лівих божевільних» та критикував «woke-культуру» в армії (йдеться про підвищену увагу до питань, що стосуються соціальної, расової і статевої справедливості). Зустріч із генералами стала перевіркою їхньої лояльності до ідеології Трампа/Гагсета. Приховане відторгнення серед присутніх викликала ідея Трампа використовувати міста США як тренувальні майданчики.

Подальші відносини Трампа з генералами, ймовірно, будуть залежати від того, наскільки активно президент буде втягувати їх у політичні процеси. Наразі частина корпусу офіцерів була деморалізована після звільнень, що непропорційно торкнулася жінок та представників меншин. Так, серед тих, хто втратив свої пости, були голова Об’єднаного комітету начальників штабів генерал Чарльз Браун (афроамериканець), перша жінка-командувач ВМС США адмірал Ліза Франчетті, представниця США у військовому комітеті НАТО Шошану Готфілд.

До чого ж має привести це накачування Білим домом «бойового духу» Пентагону? На думку Тімоті Снайдера, адміністрація Білого дому демонструє американцям, що уряд не може зробити нічого, окрім як налаштовувати людей один проти одного: «У безсилому режимі Трампа і Венса Америка переходить до фашизму, в якому вже не закон має значення, а люди, але тільки ті, що є «справжніми людьми», народом – ті, хто вважають, що їхній лідер до них прихильний. <…> Політична енергія, яка колись регулювалася політикою, тепер поширюється у вигляді ворожнечі».

Аналітики звертають увагу на те, що політкоректність змінює американське суспільство зсередини: люди все більше піддаються цензурі. Наразі порушення політкоректності загрожує не лише штрафами, але й тривалими судовими позовами і арештом. 

QuoVadis – куди простує світ?

Отже, якщо вже путінська адміністрація Росії довела країну до рашизму, а трампівська адміністрація Білого дому також вдається до авторитарних кроків, то Україні, власне, не судилося пристати до жодної із вказаних сторін. Незалежність і демократія далися нам численними втратами і кривавими жертвами людей. Тож тут не йдеться про те щоб запобігати перед кимось, дотримуючись їхньої версії доктрини «політичної коректності», або ж навпаки – демонстративно на догоду комусь відмовитися від її засад. З точки зору науковця, вбачаю свою функцію у трактуванні політкоректності в руслі суворого дотримання наукових принципів при описанні суспільних явищ.

Відтак політкоректність стає запорукою історичної правди. Бо, з точки зору Тімоті Снайдера, сам факт допущення «постправди» уже стає кроком у напрямі «дофашизму». Якщо ми відмовляємось від правди, ми розширюємо повноваження тих, хто уже має владу та використовує харизму, щоб замінити правду декоративно обставленою виставою. Історик має усвідомити, що без взаємної згоди щодо базових науково обґрунтованих фактів люди не можуть утворити громадянське суспільство, яке дозволить їм захищатися від тиранів. Якщо ми втратимо дослідницькі інституції, що обстоюють науково обґрунтовані факти – ми заблукаємо у привабливих абстракціях і політичних фікціях: «Правда захищається особливо погано, коли її мало, й доба Трампа у США – як і епоха Володимира Путіна в Росії – це доба занепаду справжніх новин із місць. Їх заміняють соцмережами, але останні – не замінник: вони підтримують наші упередження, коли ми шукаємо емоційного комфорту, що означає втрату розрізнення між тим, що ми відчуваємо як правдиве, і тим, що насправді є фактом».

Фашизація стає реальною загрозою світу. Виконавчий директор Міжнародної асоціації адвокатів та експерт з міжнародного права Марк Елліс звертав увагу на те, що президент США Дональд Трамп сприймає себе як авторитарного лідера і тяжіє до таких самих. Тому він завжди схилятиметься до російського диктатора Володимира Путіна. Згадуючи своє перебування в Україні взимку 2025 року, Марк Елліс зазначав: «Я вже говорив про взаємодію Трампа з Путіним. Проблема з Трампом очевидна. Пам’ятаю, коли я був тут у січні, тут панувало натхнення, бо Трамп заявляв: «Я закінчу цю війну. Путін робитиме те, що я скажу. Якщо не буде – я жорстко відповім».

Після розмов у січні 2025 року про закінчення російсько-української війни «впродовж 24 годин», у березні Трамп уже висловлював обурення діями Кремля, а у вересні він визнав, що завершення війни в Україні виявилося значно складнішим, ніж він очікував. Тобто, жодна позиція Трампа не є стабільною. Однак, зазначав Елліс, попри гучні заяви, Трамп завжди тяжітиме до Путіна, оскільки бачить у ньому спорідненого авторитарного лідера: «Іноді Трамп може надавати людям надію своєю ексцентричною фразою в TruthSocial, але те, що він говорить сьогодні, з великою ймовірністю суперечитиме тому, що він скаже завтра. На це просто не можна покладатися».

Однак, хто б що не говорив, а Трамп є суворою реальністю нинішнього світу. Тож нічого не залишається, як враховувати реальність наявної ексцентричної політики і прагматично вибудовувати з Білим домом такий процес взаємодії, який би відповідав інтересам України.