Лариса БОБРОВА,

старший науковий співробітник

відділу психології спілкування

Інституту соціальної та політичної психології

НАПН України,

кандидат психологічних наук

У сучасному світі слово «стійкість» набуває особливого значення. Йдеться не лише про здатність виживати, а й про вміння відновлюватися, розвиватися та підтримувати інших. У психології цю якість позначають терміном «життєстійкість».У науковій літературі також використовують поняття «резильєнтність» і «стресостійкість». Часто їх вживають як синоніми, однак кожне має власні змістовні акценти.

Дослідникинаголошують, що життєстійкість передбачає не лише подолання труднощів, а й використання їх як поштовху до особистісного зростання та відкриття нових можливостей. Так, В. Мосс запропонувала влучну метафору «резильєнтності», порівнявши її з пружністю м’яча, який, деформуючись при падінні, швидко відновлюється, відскакуючи вгору. Проте, на відміну від предмета, людська здатність відновлюватися завжди пов’язана з внутрішньою боротьбою, мобілізацією ресурсів та підтримкою ззовні. Стресостійкість у більшій мірі зумовлена біологічними та психофізіологічними характеристиками людини. Натомість поняття життєстійкості, введене С. Кобейса та С. Мадді, відображає міру здатності особистості витримувати стресові впливи, не втрачаючи ефективності діяльності й внутрішньої рівноваги. Як зазначив С. Мадді: «Життєстійкість – це не відсутність проблем, а здатність долати їх і виходити з них сильнішими».

Складові життєстійкості

Життєстійкість має певну структуру: систему настанов, що визначають спосіб взаємодії людини зі світом. Дослідники виокремлюють три основні її компоненти: включеність, контроль (вплив) та прийняття ризику (почуття виклику).

Включеність означає впевненість у тому, що події життя відкривають людині можливості для пошуку цінного й цікавого. Особистість із розвинутим відчуттям включеності отримує задоволення від діяльності та сприймає життя цілісно. Така людина планує майбутнє, враховуючи реальні обставини, а не лише дотримуючись жорстких цілей. Високий рівень включеності допомагає зосередитися на теперішньому моменті й зменшити тривожність щодо майбутнього. Натомість низький рівень призводить до почуття відчуженості, ніби людина перебуває «поза» життям.

Контроль ґрунтується на переконанні, що людина самостійно обирає свій шлях і здатна впливати на перебіг подій. За умови розвинутого контролю вона прагне діяти активно, а не залишатися пасивною, довіряє власним силам та вірить у здатність долати труднощі. Це зменшує потребу у надмірному плануванні та сприяє гнучкій організації часу. Протилежністю  є безпорадність і відчуття некерованості життя, коли події сприймаються як загрозливі та непередбачувані.

Прийняття ризику  спирається на переконання, що будь-який досвід – як позитивний, так і негативний – є цінним для особистісного зростання. Людина, яка розглядає життєві події крізь призму набуття досвіду, здатна діяти навіть в умовах невизначеності та відсутності гарантій успіху. Прагнення до комфорту й безпеки є природним і особливо актуальним у воєнний час, коли стає передумовою виживання та збереження внутрішньої стійкості. Водночас у стабільніших обставинах надмірна зосередженість лише на цих потребах може обмежувати розвиток і звужувати спектр можливостей. Натомість відкритість до викликів і готовність виходити за межі звичного збагачують життєвий досвід, сприяють опануванню нових навичок, трансформації світогляду та переосмисленню ціннісних орієнтирів. Вирішальним у цьому процесі є відкриття нового сенсу, який надає сили жити далі. Саме виклик, попри важливість усіх складових життєстійкості, постає її провідним чинником.

Ці настанови не закладено від народження – їх розвиток відбувається на різних етапах життя: у дитячо-батьківських стосунках, у групі однолітків, у професійному середовищі та сім’ї дорослої людини. Розвивається особистість через щоденні випробування – від уміння впоратися з тимчасовим дискомфортом у дитинстві до здатності не втрачати оптимізму у складних ситуаціях у зрілому та похилому віці. Однак вирішальним етапом є раннє дитинство:ставлення батьків і психологічний клімат у сім’ї суттєво впливають на подальший розвиток дитини. Сформованість життєстійкості у цей період розвитку особистості закладає певний стиль життя. Такий стиль називають «стилем Прометея»: його особливість полягає в умінні усвідомлювати досвід і перетворювати його на ресурс для розвитку та подолання труднощів.

Формування життєстійкості

у дитинстві

Для формування в дитини небайдужості та включеності у життя стосунки з батьками мають забезпечувати переживання прийняття й підтримки, задовольняти потребу в безпеці та любові і створювати умови для реалізації її потенціалу. За таких умов навколишній світ постає цікавим і значущим, а в самої дитини з’являється інтерес до власної особистості. Натомість відсутність або нестача батьківської любові, коли батьки не приймають або заперечують прояви потреб і здібностей дитини, дає їй відчуття, що світ є порожнім і в ньому немає цінностей. Як наслідок, це веде до формування відчуження.

Для розвитку такого компоненту як контрольвзаємини дитини зі світом мають передбачати завдання, які вона здатна успішно виконати при планомірному докладанні зусиль. Батькам варто спрямовувати дитину на вирішення завдань, які дещо перевищують її потенційний рівень здібностей. Завдання, що надто прості, не приносять успіху, а надто складні – породжують безпорадність

Почуття виклику у дитини формується тоді, коли її близьке оточення забезпечує періодичні контрольовані зміни, що сприймаються як різноманітність середовища, а не як загроза чи хаос. Невеликі зміни у повсякденному житті – наприклад, нові завдання по господарству чи спілкування з різними людьми – допомагають дитині відкривати нові можливості та вчитися діяти в різних ситуаціях. Натомість занадто значні зміни (переїзди чи розлучення), можуть породжувати відчуття ворожості й небезпеки. Оскільки дитина ще не здатна повною мірою самостійно аналізувати власний досвід, батьки мають допомагати їй усвідомлювати свої досягнення та спрямовувати зусилля на опанування нового.

Отже, на ранніх етапах розвитку особистості поступово складається власна «філософія життя», яка стає фундаментом для подолання труднощів у дорослому віці. Кожна складна ситуація в дитинстві не лише випробовує, а й формує ставлення до життя загалом. Життєстійкість у ранньому дитинстві можна уявити як внутрішні «шухляди» пам’яті, подібні до антропоморфної шафи Сальвадора Далі, де зберігаються і підтримка, і травми, що впливають на подальший шлях. Проте доросла людина здатна не лише відкривати ці «шафи минулого», а й переосмислювати їхній зміст, долати обмеження та наповнювати новими сенсами.

Наслідки дитячо-батьківських відносин

За спостереженнями Е. Берна, усередині кожної людини існують три інстанції: Дитина, Батько і Дорослий, щоформуються в процесі ранньої дитячо-батьківської взаємодії. Саме взаємодія з батьками та оточенням у дитинстві створює фундамент для розвитку цих психологічних структур, визначає, як людина реагує на стрес, труднощі та життєві виклики.

Інстанція «Дитина» відповідає за творчість, спонтанність, легкість і здатність до непередбачуваних дій. Коли ми дозволяємо внутрішній Дитині керувати собою, відкривається шлях до інтуїції та креативності. Проте в цьому стані ми можемо ставати примхливими, вередливими або егоцентричними, втрачати внутрішню рівновагу, особливо під тиском проблем. Внутрішня Дитина має низький рівень життєстійкості і потребує підтримки, допомоги та захисту. Тому відчуття безсилля, страху чи браку навичок у складних ситуаціях часто сигналізує про голос наляканої внутрішньої Дитини. У такі моменти важливо вислухати її, заспокоїти та спрямувати увагу в конструктивне русло, але ухвалювати рішення не варто.

«Батько» формується під впливом норм, правил і традицій, засвоєних від батьків. У цьому стані ми діємо за встановленими моделями, робимо зауваження, дотримуємося усталених правил поведінки. Батьківська життєстійкість здебільшого має стандартний, усереднений характер  і рідко пов’язана з творчістю . Такі моделі поведінки часто достатні, щоб утриматися «на плаву», але інколи життєві обставини вимагають індивідуального та зрілого підходу, який може забезпечити лише внутрішній Дорослий.

«Дорослий» забезпечує здатність брати відповідальність, ухвалювати рішення й ефективно взаємодіяти з оточенням. У цьому стані ми можемо відчувати страх, але не піддаємося паніці й не очікуємо, що хтось вирішить проблему замість нас. Дорослий усвідомлює: складні ситуації супроводжують життя завжди, а здатність інтегрувати негативний досвід у свій життєвий шлях допомагає будувати нову траєкторію майбутнього. Життєстійкість у дорослому віці можна розвивати самостійно завдяки силі волі, прагненню захистити себе та близьких, бажанню вистояти й подолати труднощі.

Отже, розуміння власних проявів – Дитини, Батька і Дорослого – допомагає усвідомити, як ми реагуємо на стрес і складні обставини. Водночас важливо зрозуміти, які стратегії ставлення до труднощів людина зазвичай застосовує. Саме типове ставлення до складних ситуацій визначає, наскільки ефективно ми використовуємо внутрішнього Дорослого і здатні долати життєві виклики.

Ставлення особистості

до складних ситуацій

Щоб допомогти собі впоратися зі складними ситуаціями, варто визначити власний тип ставлення до неприємних новин, стресових ситуацій та травмувальних подій. Розглянемо основні типи такого ставлення.

1. Ігнорування

Людина уникає оцінки того, що відбувається, або не має внутрішніх ресурсів для реального сприйняття проблем. Вона намагається «не помічати» конфлікти та непорозуміння, що виникають дедалі частіше. Це явище іноді називають «страусячою політикою», бо воно може бути наслідком психічної травми дитинства, коли дитина не мала можливості протидіяти обставинам. Частково таке ставлення може допомагати: переконуючи себе, що «все гаразд», людина легше долає дрібні труднощі. Але повне занурення в ілюзію призводить до посилення кризи: симптоми стають хронічними, втрачається час для вирішення проблем. Людина може страждати від втоми, виснаження, самотності, емоційної порожнечі, втрачати творчу здатність або силу волі, а також стикатися з проблемами зі здоров’ям як-от безсоння, головний біль і підвищений тиск. Дехто намагається втекти у спогади про дитинство чи молодість, коли життя здавалося безтурботним.

2. Перебільшення

Протилежністю ігноруванню є надмірна реакція на ознаки кризи. Людина сприймає їх гостро, наче лавину, і навіть дрібні неприємності здаються передвісниками нових страждань. Здоров’я та емоційний стан оцінюються в іпохондричному ключі, а постійне очікування негативного лише провокує нові труднощі і ускладнює адекватне реагування. Крім того, надмірне зосередження на одній пристрасті – любові, помсті чи боротьбі за ідею – може створювати ілюзію сенсу, проте її втрата призводить до відчуття втрати контролю над власним життям.

3. Демонстративність

Людина постійно підкреслює, що її ситуація найгірша, а доля – найжорстокіша. Вона прагне співчуття та уваги, демонструє фізичні симптоми – безсоння, втрату апетиту, прискорене серцебиття – і часто маніпулює оточенням. Кризу вона трактує утилітарно: скарги, звернення до юристів, державних органів чи медіа стають способом отримати вигоду або компенсацію.

4. Волюнтаризм

Людина намагається подолати кризу виключно силою волі. Вона заперечує реальність, працює понаднормово, не дозволяє собі слабкості чи відпочинку й очікує подібної поведінки від інших. Така стратегія призводить до виснаження, проблем зі здоров’ям і часто перетворюється на жорстокість до себе та оточення, що може спричиняти самотність. Навчитися приймати реальність такою, якою вона є, – ключ до збереження внутрішнього балансу.

5. Продуктивність

Цей тип ставлення відображає найвищий рівень зрілості у подоланні кризових ситуацій. Люди з продуктивним ставленням тверезо оцінюють себе як у періоди успіху, так і в часи невдач. Вони дозволяють собі переживати емоції – плакати, гніватися, просити допомоги – але водночас зберігають віру у власні сили та можливість подолати кризу.

Продуктивне ставлення передбачає володіння різними стратегіями саморегуляції: відпочинок, переключення уваги, отримання підтримки від інших, пошук нових сенсів. Такі люди здатні відмовлятися від застарілих звичок, переглядати життєві орієнтири й сприймати кризу не лише як джерело страждання, а й як  великі можливості, несподівані перспективи. Скористатися ними – неабияке мистецтво, якому можна поступово навчитися.

Усвідомлення власного типового ставлення дозволяє краще мобілізувати внутрішнього Дорослого, обирати конструктивні дії та ефективно опановувати кризові ситуації.