Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук,

академік НАПН України,

лавреат Національної премії

України імені Тараса Шевченка

У «Шевченківській енциклопедії» влучно відзначено, що «почуття гумору – одна з визначальних рис особистості Шевченка». Втім, у Кобзаревій поезії й узагалі в «Словнику мови Шевченка» відсутня лексема «гумор». Як справедливо зафіксовано в тій же «Шевченківській енциклопедії», «сповідь його душі в поезії дистанційовано від гумору». Зате в Щоденнику, розпочатому незадовго до закінчення заслання 12 червня 1857 року…

«І я їх не інакше називаю,як Телемон і Бавкіда» 

Яскраво-дивовижним свідченням Шевченкового доброзичливого й ледь глузливого ставлення та вміння подати, зобразити щось у комічному вигляді, себто, власне, гумору, є його розлогі й сердечно-теплі записи про добрих знайомих – подружжя Зигмунтовських (у Шевченка – Зигмонтовські) – «Телемона і Бавкіди (так я жартома називаю Зигмонтовських)»[1].

Прочитаємо про них у щоденниковому записі від 30 червня:

«Дивні старі люди ці Зигмонтовські! Бездітні, старі, самітні, мають статок, здатний забезпечити навіть вибагливу старість, а надумали поселитися в цій безводній, безплідній пустелі. Та добре б, якби на відпочинок. Ні, він узяв обов’язок майже цаловальника[2]. Я думаю, що це необхідна потреба засвоєної в юності фізичної діяльності або просто спрага до придбання. Останнє, можливо, тільки наполовину, бо в ньому непомітно скряжництва, що нерідко супроводжує в могилу самотню, безпомічну старість».

До речі, Тарас Григорович описав у Щоденнику 14 липня 1857 року, як «необережний або жадібний лоцман, який взявся представити йому товар із Астрахані, навантажив свій невеличкий човен так важко, що за першого свіжого вітру повинен був половину вантажу викинути в море»: «На нещастя Телемона і Бавкіди, їх товари, що складалися з двох ящиків гарячих напоїв і 30 мішків борошна, лежали на палубі, й, зрозуміло, перші полетіли за борт. Вціліли тільки нікчемні дрібниці, як ось: варення, лимони, солоні огірки та солом’яний капелюшок».

І що ви думаєте? Шевченко втішив засмучених Зигмунтовських: «Старі, розповівши мені про нещастя, яке їх спіткало, повернулися до свого нормального стану. Телемон простодушно почав брехати про якусь сутичку з французами в 1812 році, а Бавкіда показала мені капелюшок і навіть мантильку, а на прощання подарувала мені лимон…».

Ось як уміло розраяв Тарас Григорович «сумну подію, що сталася на шкоду торгівлі мого Телемона і Бавкіди»!

Тепер – про Бавкіду:

«Вона, тобто Зигмонтовська, мені дуже подобається: це добродушно всміхнена, гостинна кубічна бабуся, колишня німкеня, а тепер православна. Він теж добродушний старик, але пренаївний і зовсім не шкідливий брехунець».

Історії Зигмунтовського справді не мають жодного документального підтвердження, втім його побрехеньки викликають інтерес у викладі доброго генія, котрий не лише покірно вислуховував, а й ретельно записував предивного Телемона. Скажімо, той розповідав, що «походження своє веде від якогось короля польського Сігізмонда, ймовірно, Третього… Першу частину юності провів він у званні домашнього вчителя у відомого табачника Онисима Головкіна в Петербурзі». Між іншим, я перевірив – справді був такий купець, який володів великими табачними лавками. Це, мабуть, єдиний проблиск можливої правди в розповідях Телемона. Бо далі… Втім, еротично-фантастичну пригоду молодого Телемона, «яка разом поставила його на ноги», передам у Шевченковому записі:

«Одного разу вночі на вулиці… схоплюють його два гайдуки, садовлять у карету, зав’язують очі, везуть, везуть і, нарешті, приводять прямо до найрозкішнішого будуару, треба думати, якоїсь графині чи княгині. З’являється, нарешті, й таємнича мешканка будуару, вся в дезабільє (власний вислів), тільки обличчя закрите маскою. Після завершення таїнства любові, зав’язують йому знову очі, садовлять у карету, привозять на те саме місце, де взяли, і один із гайдуків вручає йому пачку асигнацій – не більше, не менше як 20 тисяч».

Навряд чи багато читачів чули про цю вигадливу історію та й кого вона зацікавила б, якби не була сумлінно записана самим Шевченком. А ще в Щоденнику з виразистою іронією зафіксовано блискучу театральну кар’єру Телемона, його неперевершену морську службу, зокрема, плавання – двічі! – навколо світу та ще до Південного полюсу разом з адміралом Михайлом Лазарєвим…

«Під час цих плавань він дізнався досконально, звідки добувається дерев’яне масло, неправильно назване прованським. Ось де його джерело. Між Ліворно і Сінгапуром (дивовижне знання географії!) є острів Прованс. А на цьому острові Провансі росте величезне маслинове дерево, з якого й випускають масло, як у нас, наприклад, весною сік із берези».

Після морських звитяг Зигмунтовський, як занотував Шевченко, «з корабля переселився» у земський одеський суд, невідомо в якому ранзі, «потрапив у сонмище декабристів» і був засланий безстроковим арештантом в фортецю Ізмаїл. Але вже невдовзі «за збігом дивовижних обставин був переведений в Астрахань у званні квартального наглядача. Та, виявляється, «не завжди чисті обов’язки цього звання змусили його подати у відставку й прийняти від питейної контори звання повіреного в Новопетровському укріпленні, де його охрестили ім’ям спиртомора». Так уперше ми стикаємося з реальною посадою звитяжця Зигмунтовського, підтвердженою Шевченком.

Незграбна говіркість Зигмунтовського, вщерть переповнена, сказати б, ахінеєю, вперемішку з анекдотичними пригодами, під Шевченковим пером перетворювалася на захопливу розповідь і в іронічно-комічному сприйнятті поета легковажні й розхристані побрехеньки Телемона набували характеру довершеного гумористичного твору.

Водночас ми буквально відчуваємо, як розважливо та поблажливо сприймає Шевченко безневинні вигадки Телемона, бо в Новопетровському укріпленні – «темному закутку імперії», «вертепі мерзот» – його оточували злісні брехуни – «шкідливі й безсовісні». А Зигмунтовський, «незважаючи на цей невинний недолік, він усе-таки добрий і наївний старий»:

«І вона також добра, лагідна, невинна говорушка і трохи сентиментальна бабуся. І я їх не інакше називаю, як Телемон і Бавкіда… вислуховую чарівні пригоди наївного Телемона, за що й користуюся повним довір’ям Бавкіди».

У цих простих і теплих словах, очевидячки, виявила себе жива, щира душа поетова святая, змучена, згорьована в каторжному засланні: «Якби ви знали, що зі мною роблять на розставанні десятилітні кати мої, ви б не повірили, бо я сам ледве вірю в ці мерзоти».

Незадовго до нотаток про Зигмунтовських, засланець іронічно записав, як на сонці його дошкуляли комари, і він пішов у казарми, де до нього буденно-нахабно причепилися п’яні новоприбулі офіцери, ще й відправивши його на гауптвахту:

«Отже, я, уникаючи кровопивців комарів, відданий був на роздирання блощиць і бліх. Як після цього не вірити в приречення?.. Записуючи в журнал цей вельми звичайний в моєму становищі трагіжарт, я в глибині душі прощаю моїх гонителів і тільки молю Всемогутнього Бога позбавити від цих недолюдків… На серці страшна туга, а я себе жартиками потішаю».

В атмосфері постійного неминучого стикування з недолюдками, знайомство й спілкування зі старенькими й добрими Зигмунтовськими було для Шевченка ковтком свіжого повітря. Телемон і Бавкіда, самі того не відаючи, дали Шевченкові можливість вповні й безбоязно доторкнутися до справжніх, звичайних людей самотньою душою, що довго каралася пеклом, і відгукнутися не вбивчою сатирою, нещадним висміюванням, а саме щирою прихильністю в іронічно-комічному обладунку.

Це було вкрай важливо, повертало до гідного, вільного життя, бо нескорений засланець недавно зізнався в Щоденнику:

«Усе несповідиме горе, вся роди приниження та наруги минули, як ніби не торкаючись мене. Найменшого сліду не зоставили по собі… Мені здається, що я точнісінько той самий, який був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася».

Як відомо, існує версія, що «Зигмунтовські могли бути одними з прототипів образів подружжя Прехтелів з повісті Шевченка “Прогулка с удовольствием и не без морали”». Сказати б, уявлюване припущення, тоді як абсолютно реальний історичний феномен Філемона і Бавкіди, створений Шевченком услід за римським поетом Овідієм, якого високо цінував, для нас особливо важливий.

Не торкаючись окремої теми гумору в російськомовних повістях Тараса Шевченка[3], зауважу лише, що шанований поетом Сергій Аксаков[4] у червні 1858 року виснував стосовно щойно названої його повісті: «Ваш гумор невеселий… а це часто буває невигідно». Достатньо буде нагадати слова знаного й глибокого шевченкознавця Олександра Бороня: «Що ж до суб’єктивної оцінки гумору “невеселого”, то, видається, російський письменник не осягнув його духу, не збагнув подекуди прихованої іронії».

У Шевченка – надвисока для російської ментальності духовна шкала людяності й співпереживання, гумору та іронії…

«Я теж не дурень був,зметикував у чому річ…»

У записі в Щоденнику від 16 липня 1857 року Шевченко занотував унікальні спогади про комічну ситуацію, що склалася наприкінці 1848-го на Косаралі, де зимувала Аральська описова експедиція, до якої засланця було включено художником. Отже, вийшли на берег біля форту, де стояв гарнізон уральських козаків, які були старообрядцями:

«Уральці, побачивши мене з широкою, як лопата, бородою зразу ділом зметикували, що неодмінно мученик за віру. Донесли негайно своєму командиру, осавулові Чарторогову. А той, не дурень був, зазвав мене в комиш та бух переді мною на коліна. – Благословіть, каже, батюшка, ми, каже, вже все знаємо. – Я теж не дурень був, зметикував у чому річ, та й хватнув саме розкольницьким хресним знаменням. Захоплений осавул поцілував мою руку і ввечері влаштував нам таку гулянку, яка нам і уві сні не снилася»[5].

Невдовзі «після цього казусу» засланця, вже з поголеною бородою, було відправлено у форт Раїм у гирлі Сирдар’ї Оренбурзької губернії. Але слава про небувалого пастиря дійшла й туди, і тамтешні уральці, за словами Шевченка, зустріли його з прихованим, але захватом. А начальник козачого загону Никон Марков, попросивши в нього благословення, запропонував за це 25 карбованців, від яких Шевченко, жартома кажучи, «нерозсудливо відмовився». Утім, ця неабияка безкорисливість лише надихнула благочестиву душу козачого командира одговітися по секрету в кибитці й усе-таки прилучитися до святих таїн у такого рідкісного пастиря.

У поетовому Щоденнику читаємо:

«Щоб не нажити собі клопоту з цими сивими небувалими дурнями, я хутчіш залишив укріплення і вже акуратно, щотижня два рази, голю собі бороду».

Ще одна невеличка пригода зовсім іншого характеру та масштабу, але з тим же метикованим, іронічно кмітливим засланцем. Приблизно за місяць до звільнення з заслання Тарас Григорович вирішив придбати… Втім, звернемося до його розповіді в Щоденнику:

– Щоб надати більше втіхи моїй самотині, я вирішив завести мідний чайничок… З самого початку весни мене переслідує ця мила, непишна затія. Але я ніяк не міг привести її до виконання через відсутність тут у продажу такої вигадливої штучки… Проходячи повз шинок, я побачив обшарпаного, але тверезого денщика одного з офіцерів, які щойно прибули, з мідним чайником…

– «Чи не продаєш чайник? – запитав я у нього». «Продаю – відповідає він». «Чи не хапаний?»[6]. – «Аж ніяк. Сам пан велів продати. Він думає самовар завести». – «А скільки коштує?». – «Рубль срібла». «Полтина срібла», – сказав я якомога байдужіше і пішов своєю дорогою. Ледве встиг я зробити кілька кроків, як він наздогнав мене і без опору вручив мені давно бажану посудину…

На це й розраховував Тарас Григорович, який виявив очевидну вправність у миттєвому блискучому торзі…

До слова, занотувавши про вдалу покупку, Шевченко зізнається, що, виявляється, саме Зигмунтовський напередодні «пояснив мені важливість цієї нехитрої посудини під час плавання на річковій воді, де необхідний міцний чай, щоб уникнути проносу й просто для проведення часу»…

Йшлося про повернення з заслання Волгою, втім, уже через день – 2 липня – на засланчій суші Шевченко відзначив у Щоденнику:

«Дві випадково зроблені мною речі так вдало, як рідко вдаються твори глибоко продумані. Перша річ – сей журнал[7], який в ці томливі дні очікувань зробився для мене необхідним, як стражденному лікар. Друга річ – це мідний чайник, який робиться необхідним для мого журналу, як журнал для мене… Ледве встигаю налити в стакан чаю, як перо само проситься в руку».

Здається, такі непорівняльні речі – Шевченків Щоденник, обезсмерчений автором, і… пребуденний, хоч і довгожданий, мідний чайник… Але засланець писав абсолютно щиро й, тільки знаючи його тонку, вразливу душевну натуру, вловлюєш іронічний підтекст, який закладено назавжди…

Звісно, це лише штрихи до відображення Шевченкового почуття гумору в його Щоденнику періоду заслання. Тему належить досліджувати й розгортати…

Післяслово

На мій погляд, унікальним символом, так би мовити, невеселого Шевченкового гумору міг би стати малюнок, на якому він зобразив себе в солдатській формі на муштрі (датується 1847 або 1848 роками, часом перебування засланця в Орській фортеці і відомий за копією іншого автора). У листі до Андрія Лизогуба наприкінці 1849 року Шевченко писав: «Ще посилаю вам оцього гарнадера (це я); згадуйте мене, дивлячись на його, друже мій добрий!».

Це ж треба було так познущатися з назвиська солдата чи офіцера в російській армії – гренадер… У перший рік заслання-служби рядовий Шевченко намалював себе в повному обмундируванні, проте без… чобіт! Унікальна, потрясаюча самоіронія! Шевченко зняв із себе, здається, найненависніше, безпосередньо дотичне до муштри на плацу, – чоботи…

Для глибшого знайомства читача з цим автопортретом я, по-перше, нагадаю Шевченкове зізнання в Щоденнику, зроблене через десятиліття, – 19 червня 1857-го: «Трудно, важко, неможливо заглушити в собі всяку людську гідність, стати навитяжку, слухати команди і рухатися, як бездушна машина…».

По-друге, не забудьмо, що того ж дня, тобто незадовго до від’їзду із Новопетровського укріплення на волю, Шевченко твердою рукою зафіксував: «У незабутній день оголошення мені конфірмації[8] я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили…».

До речі, дорогою з заслання в Нижньому Новгороді, дізнавшись, що йому заборонено в’їзд в обидві столиці й що він перебуває під секретним наглядом поліції[9], вчорашній засланець записав 23 жовтня 1857 року: «Хороша свобода. Собака на прив’язі. Це значить, не варто подяки, ваше величносте».

Сказано, так би мовити, на все життя, що залишилося. Потужний і гіркий гумор-сарказм нескореного Тараса Шевченка…

[1] Шевченко писав про подружжя Зигмунтовських, як уособлення щасливого сімейного довголіття. За грецькою міфологією старий Філемон (Телемон) і його дружина Бавкіда гостинно зустріли переодягнених звичайними мандрівниками Зевса і Гермеса, й за це боги нагородили їх довгим спокійним життям і смертю в один день.

[2] У Словнику Шевченкового знайомого Володимира Даля одне із значень слова «цаловальник» – продавець. Зигмунтовський замовляв товари в Астрахані, які доставлялися в Новопетровське укріплення морем.

[3] Докладно див. Смілянська В. Шевченкові повісті: український гумор у російському тексті // Шевченкознавчі розмисли: Збірник наукових праць. К., 2005.

[4] Докладно див. Мельниченко В. Тарас Шевченко у Москві. К., 2009. – 740 с.

[5] Цю кумедну зустріч із начальником Косаральського форту Денисом Чартороговим Шевченко відобразив і в повісті «Близнята».

[6] Тобто, чи не крадений, нечесно здобутий.

[7] Так найчастіше називав Шевченко свій Щоденник, але були й інші найменування: «мої записки», «моя незмінна хроніка», «прозаїчна хроніка», «строката книга» та ін.

[8] Конфірмацію (затверджений царем безсудний вирок) Шевченкові було оголошено 30 травня 1847 року.

[9] Мені вдалося здобути в Москві й опублікувати в Києві «Справу Канцелярії московського військового генерал-губернатора по секретній частині про рядового Оренбурзького батальйону Шевченка», відкриту 16 вересня 1857 року, коли поет, повертаючись із заслання, плив на пароплаві з Астрахані до Нижнього Новгорода. Зі справи видно, що повернення рядового Шевченка в Петербург супроводжували постійні повідомлення та відношення санкт-петербурзького, московського, нижньоновгородського військових генерал-губернаторів з обов’язковим повторення височайшого наказу про встановлення за Шевченком суворого нагляду поліції й вимоги, щоб «він не повертав на зло свій талант»…