Володимир ІЛЬЇН,

професор Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

доктор філософських наук, професор,

член-кореспондент НАПН України

Нині існує принаймні два трактування розуміння нації та національної ідентичності. По-перше, розуміння нації як об’єднання людей, насамперед державою – в цьому випадку національна ідентичність постає як громадянська самосвідомість. По-друге, розуміння нації як історично утвореної спільноти на основі культурних факторів – в цьому випадку національна ідентичність є результатом впливу міфу, політики, релігії, моралі, філософії, історії та інших феноменів культури, спрямованих на її формування в парадигмі певної ідеологічної концепції.

Сенс національності полягає в ідентичності, що реалізується в суб’єктивному, символічному або емблематичному застосуванні групою людей деяких аспектів культури для того, щоб відокремлювати самих себе від інших груп. Національна група, що застосовує культурні символи та ідейні обґрунтування у цей спосіб, є «суб’єктивно самосвідомою спільнотою, яка встановлює ідеологічні критерії для включення у групу та виключення з неї» (П. Брос). Під цим кутом зору національна ідентичність включає як суб’єктивну самосвідомість, так і вимогу певного статусу, що передбачає визначення (визнання) за спільнотою вищого статусу або ж принаймні рівного з іншими групами. Цей статус підтримують соціальні інститути – право, релігія, політика. А також система освіти, що надає знання з історії, національної мови, культури тощо. До цього потрібно додати активну участь національної спільноти в чинній політичній системі, боротьбу за територіальний суверенітет.

Усе разом стає умовою формування того, що у науково-гуманітарних дискурсах називають національною ідентичністю. В останні десятиліття важливим фактором формування національної ідентичності став етос історичної пам’яті, що ми спостерігаємо в українській ситуації. Але що таке історична пам’ять?

З 80-х років минулого століття поняття «пам’ять» постало в центрі уваги різних соціальних і гуманітарних дисциплін. Початковий імпульс досліджень у цій сфері поклала літературна подія: передмова французького історика П’єра Нора «Між пам’яттю та історією» до антології «Місце пам’яті» (1984). В ній пам’ять протиставлено історії як принципово іншому способу дотику до минулого. За десять років німецький історик Ян Ассман стверджував, що навколо поняття «пам’ять» складається нова парадигма наук про культуру, завдяки якій різноманітні феномени – мистецтво, література, політика, суспільство, релігія і право – постають у новому контексті.

Вийшовши за межі академічного світу, пам’ять перетворилася в привід і знаряддя для конфліктів як у межах локальних спільнот, так і всередині держав, суспільств, у міжнародній політиці тощо. У 2002 році в контексті «меморіального бума» в гуманітарних науках у низці історичних, філософських і культурологічних робіт констатувався наступ епохи «всесвітнього торжества пам’яті». Прикмети цього «торжества» концептуалізувалися в наступних положеннях:

-          критика офіційних версій історії і повернення витіснених складових історичного процесу;

-          повернення пам’яті репресованих спільнот, народів і окремих індивідів, чия історія ігнорувалася, приховувалася або знищувалася;

-          розвиток генеалогічних пошуків та створення сімейних історій;

-          активна організація різного роду меморіальних заходів;

-          юридично-правове зведення рахунків з минулим, яке суперечить політичним і державним інтересам сьогодення;

-          зростання числа різноманітних музеїв, пам’ятних місць, меморіалів тощо;

-          бурхливий розвиток «індустрії спадкоємності»;

-          посилення чуттєво-емоційного складника у ставленні до створення архівів і відкриття доступу до документів;

-          підвищена увага до теми травм, горя, страждань і т.д. в минулому.

Міркуючи про причини популярності досліджень пам’яті, історики і філософи пропонують ряд положень, які можна згрупувати у три групи:

-         дисциплінарні, які відносяться до ситуації всередині академічного середовища, загального стану гуманітарних наук і викликів сучасності;

-         соціальні, пов’язані з радикальними змінами структури суспільства епохи глобалізації;

-         медійні, такі, що заперечують тези і висновки істориків як єдиних експертів у минувшині.

З погляду дисциплінарного підходу, інтерес до проблеми пам’яті започатковано в роботах з історії колективної ментальності. Дослідження народної культури, місцевих звичаїв, традицій, структури мислення і структур повсякденності у зв’язку всіх цих тем «з інертною силою минулого» історики так чи інакше підходили до питання про характер і ресурси національної ідентичності. В ній  поняття «пам’ять» зайняло місце головного терміна, можливо, найбільш важливого в культурній історії. Доцільно порівняти інтелектуальну моду на пам’ять з модою 1970-х на дослідження ментальності.  

Дослідники вважають, що виникнення і швидке зростання популярності категорії «історична пам’ять» є відповіддю на критику ідеологій 1960–1970 рр., що розглядали використання образів минулого виключно в негативному ключі як засобу навіювання «хибної свідомості». Зміна парадигм пов’язана з новими категоріями: «соціальне уявлення» (Жан Лакан), «уявлені спільноти» (Бенедикт Андерсон) і «колективна пам’ять» привели до нормалізації ситуації. Замість критичного ставлення до образів як переважно засобів маніпуляції прийшло усвідомлення необхідності для людини звертатися до образів і колективної символіки. Ментальні, матеріальні й медіальні όбрази виконують важливу функцію, коли спільнота хоче виробити певне уявлення про саму себе.

Соціальні причини «меморіального буму» рубежу 1980–1990-х рр. та інтерес до минулого можна пов’язувати з трьома широкими соціальними рухами: студентськими заворушеннями 1960-х рр., коли молодь різних країн почала задавати питання про «незручне» минуле своїх батьків; підйомом антиколоніальнаї боротьби, яка кинула виклик домінувальним наративам стосовно історії та її впливу на сьогодення; відродженням націоналістичних рухів по обидва боки «залізної завіси».  

«Меморіальний бум» пов’язують також з двома загальносвітовими процесами: «прискоренням історії» (Даніел Гелеві) і деколонізацією. Втративши уявлення про телеологію історії (у всіх трьох можливих її варіантах: майбутньому як реставрації минулого, як прогресі або як революції), сучасна епоха втратила знання і про те, що з минулого має зберігатися в теперішньому. Результатом цієї невизначеності стало нав’язливе бажання «благоговійно і нерозбірливо» зберігати будь-які видимі знаки і матеріальні сліди, які можуть стати (можливо) свідченням того, «хто ми є або ким ми були». Відчуття втрати привело до домінування пам’яті над історією при паралельному, практично неконтрольованому, збільшенні кількості інститутів, що відповідають за неї – музеїв, архівів, бібліотек, колекцій і банків даних.

Наразі, дослідження демонструють вплив інформаційно-цифрової революції, нових засобів електронної фіксації, зберігання і відтворення інформації на «меморіальний бум». Кожна подія нині оцінюється як «майбутнє минуле», гідне фіксації, так само, як історія життя кожної людини. Усе це супроводжується розвитком масмедіа, електронних медіа, соціальних мереж.

Таким чином, пам’ять про минуле (історична пам’ять) зайняла одне з ключових місць у формуванні суспільної свідомості, колективної пам’яті, сегментом якої є національна ідентичність.

Історична пам’ять у цьому контексті є складовою культури, що формує певний тип особистості. Національна самосвідомість та ідентичність також ототожнює себе з конкретною культурою певного соціуму. В історичну пам’ять як атрибут культурної ідентичності входить віра, конфесії, історичні персонажі, які відіграли ключову роль у творенні держави, «герої», якими пишається народ, а також «жертви», які віддали своє життя і сили за країну, видатні діячі науки, культури, мистецтва, пам’ятні і знаменні дати, місця, що священні для народу, знакова система (прапори, герби, гімни) тощо. Наголосимо, що практично усі форми національної самосвідомості пов’язані з впливом історичної пам’яті, результатом чого постає національна ідентичність.

Разом з тим не потрібно забувати, що картини минулого можуть бути використаними в суто негативному аспекті як засіб маніпуляції свідомістю людини і спільнот. Адже колективна пам’ять завжди опосередкована складними механізмами свідомої маніпуляції з боку еліт, а також і неусвідомленого засвоєння її пересічними членами певної спільноти. Соціальні межі не лише конструюють значення минулого для пам’яті індивіда, вони також створюють історичне уявлення, що обумовлює відбір та інтерпретацію фактів минулого. Мобілізація пам’яті і колективних уявлень про минуле є частиною політичного процесу, оскільки  «контроль над пам’яттю є формою влади»  (Г. Гірш).

Практика показує, що сучасні політики використовують історичні аналогії, щоб обговорювати важливі питання дня нинішнього. Вони маніпулюють пам’яттю, щоб лігітимізувати зміни або їх відсутність, спираючись на міфи, важливі для соціуму. Але маніпуляція – це спотворення фактів, тому далеко не завжди їх метою є формування правдивої концепції минулого. Хоча, як правило, дискусії про минуле тривають всередині одного суспільства, однак пам’ять може перетворитися і в інструмент міжнародних відносин. Приклад – проблема «волинських подій» 1943 року, яка створила певну напруженість між Україною і Республікою Польща.

Наше сьогодення, яке називають епохою постпостмодерна, втратило знання про те, щό з минулого має зберегтися нині. Результатом цієї невизначеності стало нав’язливе бажання, особливо в тих політичних ситуаціях, коли виникає потреба переформування ідентичності, зберігати ті історичні події, які мають засвідчити правильність політичної позиції, що проводить держава. Або, навпаки, стверджувати помилковість і навіть злочинність минулого, що призводить до деконструкції смислу тих чи інших історичних подій. Прикладом може бути деколонізація (звільнення народів, етносів, груп і окремої людини), що викликало до життя потребу в ствердженні власної ідентичності через звернення до минулого. Виникаючи в самих різних формах, пам’ять меншості призводить до суперечності з пам’яттю націй і навіть ставить під сумнів можливість колективної пам’яті. Приклад – США, де відносно недавно пройшла потужна хвиля формування національної ідентичності «афроамериканців».

Пам’ять, на відміну від історії, яка завжди належала владі, – сама володіє потенціалом демократичності і протесту. У межах деконструювання минулого історична наука стала сприйматися як інструмент домінування владних структур, тому розуміння нею минулого було поставлено під сумнів. Зрештою, все більш привабливою стає ідея створення нової свідомості, нової ментальності і, насамкінець, нової ідентичності.

Як е зазначалося, формування ідентичності – складний процес, на який впливає багато факторів. Стосовно політики, то вона працює не зі всім масивом знання про минуле, а з його актуалізованою версією. Тобто історичними подіями, історичними постатями й символами, які наділяють смислами, в тій чи іншій мірі значущими для сучасних політичних і культурних практик. Прикладом є «декомунізація», оголошена в Україні після Революції гідності, що спричинила масове перейменування міст, сіл, вулиць, ліквідацію одних пам’ятників і спорудження нових, реабілітацію тих історичних постатей і героїв, які ще відносно недавно кваліфікувалися як зрадники і вороги.

В контексті історичної пам’яті виокремлюється «політика пам’яті», до якої відносять публічні дискурси стосовно минулого, яке не сприймається однозначно. З позиції інституціонального підходу політика пам’яті описує зусилля політичних еліт, їх прибічників і противників з конструювання значення минулого та його широкого розповсюдження або нав’язування іншим членам суспільства.

Однак не потрібно обмежуватися лише політичним виміром. Адже в цьому випадку ігнорується культурна сфера, яка здійснює більш широкий вплив на політичний вираз колективних спогадів. Політика пам’яті може виступати простором діалогу різних суспільних сил, виступаючи інструментом як подолання внутрішньонаціональних і міжнаціональних конфліктів, так і породження нових. Але це можливо в умовах демократії, де існує свобода думки, свобода слова, свобода совісті.